Зброя вогню - Тарас Завітайло
— Добрий вечір, — привітався він.
— Добрий, добрий, — відповів Андрій.
— Я у справі до характерника Андрія. Чи можу я з ним побалакати?
— Уже балакаєш, — відповів Андрій. — Що за справа? Може, в хату ввійдеш?
— Не можу. Справа термінова. Мене наше село до тебе відрядило, — Очеретянка, знаєш таке?
— Знаю. Верст за тридцять догори по Дніпру буде, — сказав Андрій.
— Саме так.
— І що ж за справа?
Чоловік почухав потилицю.
— А справа така: живе у нас на млині один… Нечисть — не нечись, не розбереш… Вітряком зветься. Ти, кажуть, знаєш його?
— Знаю, — кивнув Андрій.
— Ну, так-от: жив він, нікому не заважав, за млином дивився… А тепер спасу від нього нема!
— А що таке? — намружився Андрій.
— Ніхто не знає, що йому зробилося! — розвів руками чоловік. — Як тільки вечір — вити починає, погань, та так жалісливо і протяжно, що аж душу вивертає! Діти по ночах не сплять, баби бояться на вулицю вийти! Допоможи, характернику, угамувати нечистого…
Андрій опустив голову, задумався.
— То як, допоможеш? — з надією запитав чоловік.
— Ну, допоможу, — тихо відповів Андрій і крикнув у двір: — Івасю! Сідлай коня.
З хати вибіг Івась.
— Та що я вам — конюх, чи що?
— Сідлай, тобі говорять, і Гапку кликни.
Гапка вийшла з хати і підійшла до козака.
— Трапилося що?
— Я їду. Завтра повернуся. І, мабуть, що не один. Привезу Степану помічника.
— Кого це? — здивувалася Гапка.
— Вітряка… До речі, ти про Коника думала?
— Вези, — зітхнула Гапка.
Івась вивів коня. Козак поцілував жінку і скочив у сідло.
— До завтра, — сказав Гапці і звернувся до приїжджого: — Як звати тебе?
— Кирилом, — відповів той, сідаючи на свого коня.
— Гайда! — сказав Андрій, і обидва вершники скрилися у вечірніх сутінках.
Вже споночіло, коли Андрій і Кирило під’їжджали до Очеретянки. Жалібне і протяжне виття Вітряка чулося ще здалеку. Собаки дружно підвивали йому.
— Ну от, чуєш? — сказав селянин до Андрія. — Жах бере!.. І чого це він?..
Андрій зупинив коня. До млина було рукою подати, він стояв трохи в стороні від села.
— Не знаю, — відповів Андрій, — розберуся… Ти, Кириле, їдь, я сам до Вітряка піду.
— Так я з тобою й не збирався, — перехрестився Кирило і по хвилі подав козакові руку: — Ну, з Богом.
— З Богом, — відповів Андрій, і вершники роз’їхались.
Андрій під’їхав до млина, прив’язав коня і піднявся по сходах до дверей.
Вітряк, видно, зачув характерника, оскільки на мить затих, але щойно Андрій смикнув двері, він завив знову — ще жалібніше.
Андрій увійшов досередини.
— Вітряку, — тихо покликав він.
— У-у-у! — завило десь угорі.
— Ти чого це? Геть з глузду з’їхав?
— Андрію, ти? — озвався Вітряк.
— А хто ж іще! За мною на хутір їздили, щоб тебе втихомирив…
У млині було темно, хоч в око стрель. Раптом на Андрія подуло вітром.
— Я тут! — сказав Вітряк десь поруч.
— Де? Я нічого не бачу.
Зовсім поруч хтось черкнув трутом і запалив лампу.
— Тут.
— О, тепер бачу!
Лампа освітила невисокого, коротко обстриженого, худенького чоловічка в полотняній сорочці, у шароварах і чоботях. Чоловічок з голови до ніг був запорошений борошном.
— Привіт, Сивий, — привітався домовик*.
— Привіт, Вітряку, — відповів Андрій, — ну, розповідай, чого виєш?
Обличчя Вітряка витягнулося від подиву, і він скривив тонкі губи.
— Я думав, ти знаєш… В окрузі вся погань переполошилася. Щось починається, Андрію. Щось недобре. З нашого ставка водяник утік. Я його запитую: «І куди ж ти, га?», а він говорить: «Подалі звідси!». А мені куди подітися? От я і вию… У-у-у! — затягнув він знову.
— Та замовкни ти, — осадив його Андрій, — усіх дітей в окрузі перелякав своїм виттям! Розповідай, що чув.
Вітряк подивився на Андрія.
— Знаєш, який у мене слух?
— Знаю, — кивнув Андрій.
— Отож, — продовжив Вітряк, — минулого тижня, вночі, сидів я на даху млина і чув, як десь далеко вовки вили, ціла зграя. Тільки знаєш що, Андрію…
— Що? — козак насторожено глянув на домовика.
— Не вовки це були, ой, не вовки! Ти чув коли-небудь, щоби перевертні зграями збиралися?
— Ні, не чув, — відповів Андрій.
Вітряк повчально підняв вказівний палець.
— О! Я теж. А вчора вночі над млином ціла зграя кажанів пролітала. Усі сюди стягуються. З чого б це?
— Не знаю, Вітряку, — знизав плечима Андрій. — Никодим наш теж нудиться… Відправився в Чорний ліс шукати двох лісовиків…
— Один?! — перебив його Вітряк.
— Так, а що?
— Погано, дуже погано, — зітхнув домовик, — не гоже зараз одному лісами вештатись.
— Никодим себе скривдити не дасть, — заспокоїв Андрій.
— Дай-то Бог…
— І Коник, той, що в стайнях отамана Дороша живе, теж марудиться, до нас проситься.
— У! Андрію, у вас млин є?
— Ну, є.
— Тут така справа, — почав Вітряк, — я ж із усієї білої погані один тут залишився… Водяник утік, прихопивши з собою всіх утоплениць. Козодій, і той п’ятами накивав! Нудно мені… Візьми до себе на млин, га? Я ж добрий, корисний…
Андрій посміхнувся і поплескав домовика по
