Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Крістофер Паоліні

— Ти не можеш бути Ерагоном.

Вкладаючи у свої слова всю тугу й лють, так що вони ставали важкими, мов удар молота, Вершник дуже повільно заговорив:

— Я не просто Ерагон… Я Арджетлам, Убивця Тіні й Вогнемеч. У мене є дракон на ймення Сапфіра, а ще його знають як Б'яртскулар і Вогняний Язик. Ми довго вчилися в Брома, який свого часу був Вершником, а також у гномів та ельфів. Ми зійшлися в смертельному двобої з ургалами, Тінню й Мертагом, сином Морзана. Ми служимо варденам і народу Алагезії. І я привів тебе сюди, Слоуне Алденссоне, щоб судити за вбивство Бірда, а також за те, що ти зрадив Карвахол, віддавши його на поталу Імперії.

— Ти брешеш! Цього не може бути.

— Брешу?! — скрикнув Ерагон. — Я брешу? — Із цими словами він тут-таки проник у свідомість Слоуна й передав йому свої спогади, щоб той ні на хвильку не сумнівався, з ким має справу. Юнакові дуже кортіло, аби м'ясник відчув усю його силу й збагнув, що він тепер не просто хлопчак. Цілковита влада над колишнім ворогом, який повсякчас кепкував із нього й завдав так багато прикрощів його родині, давала Вершникові неабияке задоволення. Однак за якусь мить він вийшов зі свідомості м'ясника й насуплено зиркнув на нього.

Слоун увесь тремтів, і Ерагонові здалося, що він ось-ось впаде на землю, проте старий м'ясник швидко взяв себе в руки, й від нього повіяло колишньою впевненістю й суворістю.

— Будь ти проклятий, — сказав він. — Я не буду нічого тобі пояснювати, Ерагоне — бозна-чий сину. І ще — усе, що я зробив, я зробив заради Катріни.

— Знаю. Можеш мені повірити, бо це єдине, що й досі тримає тебе на цьому світі.

— Роби зі мною, що хочеш, мені все одно, якщо моя донька в безпеці… Ну ж бо! Що ти зробиш? Поб'єш мене? Поставиш тавро? Ці потвори вирвали мені очі, а ти чого хочеш? Може, тобі потрібна моя рука? Може, ти хочеш покинути мене тут, щоб я помер з голоду або мене знову схопили слуги Імперії?

— Я ще не придумав.

Слоун кивнув і різким рухом закутався у своє лахміття, аби хоч якось захиститись від нічного холоду. Вдивляючись порожніми очницями в морок, що оточив їхній табір, він сидів струнко, ніби воїн. Хоробрість м'ясника вразила Ерагона: той навіть не думав просити в нього пощади й не заперечував своїх злочинів, а просто чекав на його вирок.

Темрява була такою ж глибокою, як і роздуми, в які поринув юнак. Адже зараз від його рішення залежало все подальше життя старого Слоуна. Він знав про нього дуже багато. Знав, що той любить Катріну, любить так сильно, що часом вважає її своєю власністю. Знав, що той ненавидить і боїться Хребта, який забрав життя його дружини Ізміри. Знав, що він відцурався всієї рідні й був дуже гордий зі своєї роботи.

Ерагон намагався зібрати всі думки докупи, ніби фрагменти мозаїки, але спочатку в нього майже нічого не виходило. Він відчував кожну емоцію Слоуна, бачив кожну ниточку, що зв'язувала одну подію його життя з іншою, і врешті-решт виплів для себе ціле мереживо його існування. Це допомогло краще зрозуміти всі м'ясникові вчинки, й Ерагон почав трохи хвилюватися. Аж раптом йому на думку спали три слова прадавньою мовою, що, здавалось, якнайкраще могли описати Слоуна, тож юнак мимохіть прошепотів їх собі під носа.

М'ясник не міг їх почути, проте поворухнувся — його руки, якими він охопив стегна, нервово засовалися, а обличчя набуло збентеженого виразу.

Ерагон витріщив очі від здивування, а коли в його голові промайнув здогад, йому аж мороз пішов по шкірі. Тоді він узяв і ще раз прошепотів три слова. Слоун знов заворушився, і Ерагон почув, як він пробелькотів: «…Хтось пройшов по моїй могилі».

Юнак не міг повірити, але тепер не лишалося жодних сумнівів: він зовсім випадково назвав справжнє ім'я м'ясника Слоуна. Це було просто неймовірно, адже знання справжнього імені давало цілковиту владу над людиною. Ельфи, приміром, майже завжди приховували своє справжнє ім'я, а якщо про нього хтось і дізнавався, то лише той, кому вони довіряли так само, як і собі.

Ще жодного разу в житті Ерагонові не доводилось дізнаватися чиєсь справжнє ім'я. Юнакові чомусь завжди здавалося, що коли це й станеться, то йому просто його скажуть, і це буде якась дуже близька людина, про яку він піклуватиметься все своє життя. Але справжнє ім'я Слоуна він дізнався сам, дізнався й тепер був геть розгублений, бо зовсім не уявляв, що ж його робити далі. Схоже було на те, що він пізнав Слоуна глибше, ніж той міг пізнати сам себе, адже м'ясник навіть не здогадувався про своє справжнє ім'я.

Такий поворот подій змусив Ерагона задуматись. «Адже я й сам не все про себе знаю, — думав він, — і може статися так, що хтось із моїх ворогів дізнається про мене більше, ніж знаю я сам, і тоді мені вірна смерть. Я неодмінно маю знати своє справжнє ім'я, хоч Оромис і Глаедр уже давно могли б мені його сказати».

Насилу впоравшись із хвилюванням, Ерагон усе ж таки придумав, як йому вчинити з м'ясником, але навіть після цього ще добрі десять хвилин не наважувався зробити те, що задумав, бо не був певен, чи спрацює його затія.

Урешті-решт він закрокував геть від табору, розчиняючись у темряві.

Почувши кроки, Слоун повернув у його бік голову.

— Куди це ти пішов? — схвильовано гукнув він навздогін.

Та Ерагон не відповів.

Юнак ішов і йшов долиною, аж доки не надибав плаский, подекуди вкритий лишайником камінь із заглибиною посередині. Уважно його обстеживши, Вершник прошепотів «Адурна, рейза», й тієї ж миті довкола каменя з'явилося безліч краплинок, що вже за хвильку перетворились на срібні струмочки, які поповзли до заглибини. А щойно вона наповнилась, Ерагон відпустив магічний потік і став чекати, доки водна гладінь не заспокоїться. Коли ж поверхня води зробилась рівнесенькою, ніби дзеркало, сам камінь почав нагадувати кошик із зорями. Тоді юнак вимовив «Драумр копа» й став шепотіти безліч інших слів прадавньої мови, намагаючись переказати закляття, що дозволило б йому не лише побачити, а ще й поспілкуватись із кимось на відстані. Зрештою, у самому заклятті не було нічого складного, адже перш ніж Ерагон і Сапфіра вирушили з Елесмери до Сурди,