Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

Над дивними дверима загорілася червона лампа. Почулося шипіння, а тоді зашуміла помпа. Вона вирубилась, і двері відчинилися. До кімнати зайшов чоловік у величезному білому комбінезоні з прозорим віконцем проти обличчя. За ним виднілася людська голова, що гойдалася, наче ув’язнена повітряна кулька. За спиною в нього були дихальні балони, і, коли він говорив, голос здавався металевим і кастрованим, позбавленим людськості. То міг бути голос із якоїсь відеогри – проїбався востаннє, а тобі: «Спробуй знову, Космічний Кадете».

– Містере Пелфрі, як ви почуваєтеся? – проскреготав прибулець.

Та Вік не міг відповісти. Він поринув назад, у зелені глибини. За віконцем у захисному комбінезоні він бачив свою мамцю. Як тоді, коли батя востаннє відводив їх із Джорджем до ізолятора. Вони були змушені віддати її до ізолятора, аби вся рідня не заразилась. А сухоти заразні. Можна й дуба дати.

Тож він говорив із мамцею… сказав, що буде хорошим хлопчиком і заведе коня… сказав, що Джордж забрав у нього смішні картинки… спитав, чи їй краще… спитав, чи скоро вона повернеться додому… А тоді чоловік у білому комбінезоні зробив йому укол – він занурився глибше, і слова стали нерозбірливими. Чоловік у білому комбінезоні глянув на обличчя за склом і похитав головою.

Він клацнув підборіддям по кнопці внутрішнього зв’язку, що містилася всередині шолома, і сказав:

– Якщо це не спрацює, втратимо його ще до півночі.

Магічна година Віктора Пелфрі добігла кінця.

– Просто закатайте рукав, містере Редман, – мовила гарненька медсестра з темним волоссям. – Це ж займе лише хвилинку.

У рукавицях вона тримала манжету для вимірювання кров’яного тиску. І всміхалася йому за пластиковою маскою так, наче їм обом була відома якась кумедна таємниця.

– Ні, – відказав Стю.

На мить її усмішка стала не такою певною.

– Та це ж лише тиск поміряти. Лише на одну хвилинку.

– Ні.

– Це наказ лікаря, – діловито сказала вона. – Будь ласка.

– Якщо це наказ лікаря, дайте мені з ним поговорити.

– На жаль, він зараз зайнятий. Мені лише треба…

– Зачекаю, – спокійно відказав Стю й навіть не поворушився.

– Я лише виконую свою роботу. Ви ж не хочете, щоб у мене були проблеми, правда? – Цього разу вона подарувала йому чарівно-жалісну усмішку. – Дайте мені тільки…

– Ні, – сказав Стю. – Ідіть туди, звідки прийшли, і все їм розкажіть. Вони когось пришлють.

Стурбована медсестра підійшла до сталевих дверей і вставила в замок квадратний ключ. Увімкнулася помпа, двері з шипінням прочинились, і вона переступила поріг. Наостанок кинула на нього звинувачувальний погляд. Стю ніяк не зреагував.

Коли двері зачинилися, він підхопився й підійшов до вікна, – подвійне скло за ґратами, – та наразі там панувала цілковита темрява й дивитися не було на що. Він повернувся на своє місце, сів. На ньому були линялі джинси, сорочка в клітинку та коричневі черевики, шви на яких загрозливо послабилися. Стю провів рукою по обличчю й несхвально скривився: голитися йому не дозволяли, а заростав він швидко.

Проти самих дослідів він нічого не мав. Та Стю не влаштовувало те, що йому нічого не кажуть, тримають у страху. Він не був хворим, принаймні поки що, а от наляканим – ще й як. Йому задурювали голову, тож він не збирався грати за їхніми правилами, доки хтось не пояснить нарешті, що трапилося в Арнетті і як у цю історію лягала пригода з Кемпіонами. Можливо, тоді він знайде якесь об’єктивне підґрунтя для своїх страхів.

Вони гадали, що він почне розпитувати раніше, це було видно з очей. Лікарі вміли приховувати правду й постійно користувалися певними прийомами. Чотири роки тому в Стю померла дружина. Їй було двадцять сім років. Рак угніздився в її утробі, а тоді нищівною пожежею промчав тілом, і Стю був свідком того, як лікарі ухилялися від її запитань: вони або міняли тему, або видавали інформацію великими кавалками, запрудженими науковою термінологією. Тож він вирішив нічого не питати й бачив, що їх це бентежить. Та час настав. Він дістане відповідь, і то стислу.

Деякі прогалини Стю міг заповнити самотужки. У Кемпіона та його сім’ї було щось геть паскудне. Починається воно, як грип або літня застуда, та стан хворого гіршає доти, доки він не захлинеться власними шмарклями або не згорить від гарячки. Напрочуд заразне.

Вони прийшли по нього після обіду 17-го числа, два дні тому. Четверо військових і лікар. Ввічливі, проте суворі. Питання, чи йти з ними, узагалі не стояло: у кожного на портупеї висіла кобура з пістолетом. Ось тоді Стю Редман злякався по-справжньому.

Від Арнетта до летовища біля Брейнтрі тяглася валка автівок. Стю їхав із Віком Пелфрі, Гепом, родиною Брюеттів, Генком Кармайклом, його дружиною та двома офіцерами. Усіх їх втиснули в темно-зелений мікроавтобус, і яку б істерику не влаштовувала їм Лайла Брюетт, військові мовчали, наче води в рот набрали.

Інші мікроавтобуси були теж забиті. Стю не бачив усіх, кого вони везли, та помітив серед них Ходжесів (уся родина, п’ятеро осіб) і Кріса Ортеґу – брата Карлоса, того самого водія швидкої. Кріс був барменом у «Голові індіанця». Помітив Паркера Нельсона та його дружину – літніх людей, які жили в трейлерному парку неподалік від його будинку. Стю вирішив, що вони загребли всіх, хто того вечора перебував на заправці, і тих, з ким вони відтоді контактували.

На межі міста дорогу перекривали дві оливково-зелені вантажівки. Стю подумав, що, певне, інші виїзди з Арнетта теж заблокували. Військові розмотували колючий дріт і, коли місто буде повністю відгороджене, поставлять вартових.

Тож справи були серйозні. Смертельно серйозні.

Він терпляче сидів на стільці біля застеленого ліжка, чекаючи, доки медсестра йому когось приведе. Скоріше за все, перший «хтось» буде ніким. Можливо, над ранок до нього таки завітає людина, уповноважена дати відповідь на його запитання. Він зачекає. Стю Редман завжди славився терплячістю.

Аби якось розважитися, він почав перебирати в голові людей, з якими їхав до летовища, та оцінювати їхній стан. Явно хворим був лише Норм. Кашляв, відхаркувався, палав жаром. Інші ж, здавалося, мали літню застуду. Люк Брюетт чхав. Лайла Брюетт і Вік Пелфрі трохи покашлювали. У Гепа текло з носа, і він постійно сякався. Вони скидалися на першачків – Стю пригадував, як сидів у школі, і щонайменше одна-дві дитини чмихали, кашляли абощо.

Та те, що справді його нажахало, – хоча це міг бути лише збіг, хтозна, – сталося тоді, як вони завертали до летовища.