Тому, що ти є - Дарунок Корній

— Кудлай на своїх не кидається, — почувся за спиною насмішкуватий голос Ростика, який саме залазив до намету. — Отже, добродію, ви чужий.

— Хлопці, не галасуйте. Це мій чоловік — Владислав.

Юнак кивнув головою і вже звернувся до Оксани:

— Серденько! Як ти мене налякала! Революцію вона робить. Ну що це за дитячий садок, чесне слово? Коли мама мені все розповіла, думав — вона жартує. Так ні — правда. Ходімо, серденько, додому, там і поговоримо.

Оксана майже силоміць вивільнилася з палких обіймів юнака:

— Додому? До чийого дому? Мій дім далеко. А до твоїх батьків я не верну, і навіть не вмовляй!

— Заспокойся, люба! Ти погарячкувала — з ким не буває, батьки також дурниць наговорили. А можливо, ти не так все зрозуміла, тато з мамою бажають нам лише добра. — Владислав обвів поглядом гурт молодих людей, які мовчки спостерігали. Звісно, йому це не сподобалося, і він, утишивши голос, промовив: — Не будемо ж ми тут на очах в цікавої публіки все з’ясовувати. Вийди хоча б на вулицю, пройдемося і поговоримо.

Очі дівчини заволокло хмарами. Сашкові хотілося хоч чимось допомогти, підтримати, заспокоїти, але він розумів — це не його справа. Четверо людей у наметі співчутливо спостерігали за тим, як Оксана слідом за Владом вибирається назовні.

— Ех, не пощастило Оксані з родичами, — трохи знервовано мовила Яся, що мешкала з Оксаною в одному наметі. — Золота клітка вільних птахів не робить щасливими.

Яська, очевидно, знала більше, ніж решта товариства, бо тон дівчини здався навіть печальним. Хтось чемно перевів розмову на інше. Десь за годину повернулася Оксана. Очі мала червоні, вона таки плакала, але погляд говорив, що вона сердита, і Сашко не заздрив зараз її чоловікові, знаючи Оксанину вдачу.

— Ідіот! І я ще в цього хлопа могла закохатися! Та він власної тіні боїться. Хай котиться під три чорти, до своєї мами. Тьху і розтерти. Що, Сашо, дивишся, сердитих жінок не бачив? Де мій сніданок? Де моя вода? І поснідати по-людськи не дадуть.

А вранці наступного дня Яся розповідала, що Оксана цілу ніч плакала, ховаючи голову в подушку. Про нічні переживання свідчили і синці під очима Оксани та її стриманий і серйозний погляд. Десь під обід в наметове містечко прибігла трішки перелякана веснянкувата юнка, яка шукала Оксану. Поводила себе дивно, знічено опустивши очі, наче когось чи чогось боялась. Не привітавшись і не сказавши Оксані бодай півслова, тицьнула їй в руки зіжмаканий аркуш паперу і, ховаючи голову в плечі, втекла.

Оксана навіть не встигла бодай запитати про щось це сполохане кошеня, залишалося лише розгорнути записку. Дівчина читала, і поступово вираз цікавості на обличчі змінювався, поступаючись місцем настороженості. Дочитавши до кінця, вона акуратно склала записку й пішла просто до керівництва табору. Повернулася десь за півгодини. Очі в неї горіли лихим вогнем.

— Я ж казала тому бевзеві, своєму чоловіку, — вони застрягли в минулому. Мені одна людина вісточку прислала. Молодець Полінка, не побоялася, не то що цей граф-баран пихатий, щоб він скис! Завтра комуністи готують провокацію. Але попереджений — значить озброєний. Хай тільки спробують.

Потім вона розповість, що записка була від однієї знайомої, якій не вірити не можна. А на ранок навколо наметового містечка зібралося близько 50 тисяч киян, які прийшли захищати власних дітей. Сашко тоді шепнув Оксані на вухо:

— Не всі, Оксано, застрягли в минулому. Бачиш, не всі.

Оксана потиснула його руку, напевне, тоді і він, і вона, і зрештою всі студенти вперше повірили, що повернення назад вже не буде, колесо історії гойднуло геть в інший бік. Бо коли після свого зібрання в Києві у Палаці «Україна» так звані «борці-антифашисти», ветерани війни та праці, за сценарієм першого секретаря ЦК КПУ С. Губенка, пройшли центральними вулицями Києва до музею Леніна, скандуючи перед наметовим містечком: «Ленін! Партія! Комунізм!», їх майже ніхто не чув, тому що велелюдне море своїм «Ганьба!» заглушило ті верески, як шторм глушить крики потопаючого у відкритому морі.

Маятник стукав у двері часу наполегливо і впевнено. Дедалі більше знаних та мудрих людей скидали зі своїх рамен лантух страху, заздрячи духу молодого завзяття, впиваючись ним, і ставали на бік молоді. Письменники, актори, історики, лікарі, вчителі…

А на ранок Оксані стало погано. Кудлай жалібно скиглив та горнувся до неї. Дівчину лихоманило, піднявся тиск, і Сашко просто наполіг, щоб її доправили в лікарню. Оксана заборонила Сашкові їхати разом з нею, він тут потрібніший, а вона вже «велика дівчинка і сама собі дасть раду». Як завжди, у своєму репертуарі, але, як Сашко не наполягав, переконати Оксану не вдалося. По обіді вона повернулася, нервово махнула рукою та змінила колір стрічки на голові з білої на чорну.

Наступного дня в обідню пору хтось зі студентської охорони привів до намету сивочолого чоловіка, доглянутого, випещеного панка. Той трохи збентежено зирив довкола. Чимсь нагадував Сашкові їхнього ректора. Ні, не зовнішністю. Швидше манерою рухатися, говорити, дивитися на студентів.

— Отут вона мешкає, разом з іще однією дівчиною, також вашою студенткою. Добрі у вас студентки! — махнув на Оксанин намет рукою черговий. — Але самі бачите — зараз тут порожньо. — Стулки намету розведені у різні боки, тож добре було видно, що всередині нікого нема. — Сусідів розпитайте, вони знають, де ваша Оксана. Класна дівка, вогонь! Вона наше пальне, Сигізмунде Владиславовичу. А без пального, самі знаєте, жоден двигун з місця не зсунеться. В одній людині стільки позитиву, що, я думаю, після палкої розмови з нашою Оксаною жодному покидьку в голову не прийде щось погане казати про наше голодування. Добре, я піду, роботи багато.

Сашко вже зрозумів, що перед ним не просто старший пан, а батько Оксаниного Влада і проректор університету. Оксана вперто не розповідала Сашку всіх подробиць зі свого столичного життя і про сварку з Владом теж. Тільки після тої розмови з її правої руки щезла обручка. На німе його запитання розгублено махнула рукою і прошелестіла ледь чутно губами:

— Перемелеться, Сашо, буде борошно.

Сашко нічого не розпитував, певне, потрібен час, щоб вона сама захотіла поділитися. Та про дещо здогадувався. Що вища гілка, на якій сидить птаха, то вітер дужчий, і робити зайві рухи не годиться, бо можна впасти додолу, особливо коли крила маєш підрізані. Сашко посміхнувся сам собі з такої думки, чоловік здивовано на нього витріщився. Чого це отой юнак з пов’язкою на голові до нього шкіриться?

— Молодий чоловіче! Ми знайомі, ви студент нашого