Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Крістофер Паоліні

Ящірок він дістав руками, відкинувши каміння, під яким вони ховалися, а гризуна витяг із нірки за допомогою магії. Ерагон витягував тільце нагору дуже обережно, щоб не розбудити решту тварин. Адже це було б дуже жорстоко — дати зрозуміти їм, що невидимий хижак може вбити їх у найпотаємнішому місці.

Потому він випатрав свою здобич і закопав шкуру та нутрощі якнайглибше в землю, щоб їх не дістали стерв'ятники. Зібравши кілька тонких плоских камінців, юнак зробив невеличке вогнище, розпалив вогонь і став готувати м'ясо. У нього не було солі, але деякі з місцевих рослин мали дуже приємний запах, тож Ерагон розтер їхні листочки між пальцями й напхав у тушки.

Гризун засмажився швидше, бо був менший за ящірок. Витягши його із саморобної пічки, Ерагон понюхав м'ясо, і його ледь не знудило. Так чи так, голод був настільки сильний, що юнак, продовжуючи слідкувати за вогнем, став повільно-повільно жувати.

Перший ковток був найважчим — шматок застряг йому в горлі й обпік його гарячим жиром. Потім стало трохи легше. Ерагон дуже радів з того, що м'ясо було прісним, бо майже повна відсутність смаку допомогла йому забути про те, що саме він зараз жував.

Упоравшись із гризуном, юнак з'їв шматочок ящірки й задоволено зітхнув. Як би там не було, а ця простенька вечеря здалася Ерагонові дуже смачною. «Можливо… — подумав він, — можливо, колись я знову повернусь до цієї звички… якщо сидітиму за столом Насуади або короля Орина… Адже за їхнім столом відмовлятися від страв — дуже нечемно… І я з'їм кілька шматочків м'яса… проте вже ніколи не їстиму стільки, скільки їв раніше. Головне — вживати його помірно».

Раптом головешки відкинули світло на руки Слоуна, який лежав за кілька ярдів від Ерагона. Його довгі, кістляві пальці з надто великими кісточками були вкриті десятками тонких білих шрамів. Швидше за все, вони були не від катувань разаків, а від того, що він усе своє життя працював з ножем. Нігті м'ясника, такі акуратні в Карвахолі, тепер були пощерблені, порепані й почорнілі від бруду, шкіра вкрилася зморшками, й крізь неї проступали вени, схожі на хробаків, хоча м'язи Слоуна й залишалися твердими та міцними.

Ерагон усівся поруч із м'ясником і схрестив на колінах руки.

— Не можна його відпускати, — буркнув юнак собі під носа.

Адже Слоун вистежить Рорана й Катріну, а це зовсім ні до чого. Окрім того, хоч Ерагон і не збирався вбивати Слоуна, він був свято переконаний у тому, що м'ясник має бути покараний за свої злочини.

Розмірковуючи про це, юнак згадав Бірда. Вони не були добрими друзями, проте Ерагон знав, що той був хорошою, чесною й надійною людиною. Він також добре пам'ятав дружину Бірда — Фельду та їхніх діточок. Ця порядна карвахольська сім'я кілька разів давала притулок Герроу, Роранові й Ерагону на ніч. Смерть Бірда стала для Ерагона справжнім потрясінням, і він гадав, що родина охоронника заслуговує на справедливість навіть у тому разі, якщо вона ніколи про неї не дізнається.

Але як можна було покарати Слоуна? «Я відмовився бути катом лиш для того, щоб стати суддею, — міркував Ерагон. — Але що я знаю про закон?»

Звівшись на ноги, він підійшов до Слоуна й нахилився до його вуха. «Вакна», — мовив він. Слоун здригнувся й заборсався на землі. Його повіки затремтіли, й здавалося, що він намагається розплющити очі. Та попри всі зусилля, м'ясник був приречений провести решту свого життя в темряві.

— На, з'їж ось це, — сказав Ерагон і простягнув Слоунові смажену ящірку. Той нічого не міг бачити, проте напевно відчув її запах.

— Де я? — поцікавився Слоун і тремтячими руками заходився обмацувати каміння й рослини довкола себе. Потому він торкнувся своїх скалічених зап'ястків та гомілок і, схоже, був украй збентежений тим, що на ньому більше немає кайданів.

— Колись давно ельфи й Вершники нарекли це місце Мірна тор. Гноми називають його Вергадн, а люди — Сіра Пустка. Але якщо це нічого тобі не говорить, скажу простіше: зараз ми за кілька ліг на південний схід від Хелгрінда, де тебе було ув'язнено.

Слоун здригнувся й прошепотів: «Хелгрінд».

— То ти врятував мене?

— Урятував.

— А як же…

— Залиш свої питання на потім. Спочатку з'їж м'ясо.

Суворий тон Ерагона подіяв на м'ясника, ніби удар нагайкою. Слоун зіщулився й простягнув свої закам'янілі пальці до ящірки. Віддавши її, Ерагон повернувся до вогнища й засипав його землею, щоб їх не змогло помітити жодне вороже око.

Спочатку Слоун обережно помацав ящірку, аби зрозуміти, що саме дав йому Ерагон, а потім жадібно вп'явся в неї зубами й відкусив чималий шмат. Він пхав м'ясо до рота, скільки міг, і ковтав його, майже не пережовуючи. Упоравшись, м'ясник обсмоктав кожну кісточку й склав їх акуратною купкою ліворуч від себе. Тоді Ерагон подав йому ще одну рептилію. Слоун пробелькотів слова вдячності й знову став запихатися м'ясом, час від часу намагаючись витерти жир на підборідді.

Друга ящірка виявилась для Слоуна надто великою, тож, не доївши її, він поклав рештки м'яса на купку кісточок, випрямився, витер губи рукою, а потім заправив своє довге волосся за вуха:

— Спасибі тобі, невідомий пане, — мовив він, — за твоє частування. Я так давно не їв гарного м'яса, що вдячний тобі за їжу анітрохи не менше, ніж за власну свободу… А тепер дозволь спитати, чи не знаєш ти, бува, бодай щось про мою доньку Катріну? Її кинули до Хелгрінда разом зі мною, — у голосі м'ясника вчувалися повага й страх до незнайомця, а також сум і тривога за долю дочки, проте він був твердий і рішучий. Юнак гадав, що Слоун говоритиме з презирством, як це завжди було в Карвахолі, однак від його колишніх гордощів не лишилося й сліду.

— Вона з Рораном.

Почувши таку несподівану звістку, Слоун аж закашлявся:

— З Рораном? Але як він туди потрапив? Невже разаки і його захопили в полон? Чи… може…

— Усі разаки мертві.

— Ти їх убив? Але як? Хто… — Слоун на мить застиг, щось прошамкотів губами й, схопитись за кущ, аби втримати рівновагу, увесь зіщулився. — Ні… Ні… Ні… Цього не може бути. Разаки питали про тебе, вони вимагали від мене відповідей, яких я не знав, а я ж думав… Та хіба в це можна повірити? —