Стрілець. Темна вежа І - Стівен Кінг

Вибивши ногою одну з жердин перехнябленого тину (беззвучно, ніби відчуваючи провину, вона переломилася навпіл) і на ходу піднімаючи револьвер, майнув через пролом на безлюдний, залитий сонячним світлом двір стайні.

— Ти попався! Уклепався! Руки вгору, мерзотнику, ти…

Сполохана постать поворухнулася і встала. Стрілець подумав: «Господи, який же він хирлявий, шкіра й кістки, що це з ним?» Бо чоловік у чорному став нижчим на цілих два фути, а його волосся побіліло.

Він зупинився немов укопаний, у голові глухо шуміло. Серце шалено калатало в грудях, і він подумав: «Зараз я помру…»

Вдихнувши розпечене повітря, стрілець на мить опустив голову. А коли знову підвів очі, то побачив, що перед ним не чоловік у чорному, а хлопчик із вигорілим на сонці волоссям. Він дивився на нього поглядом, у якому не було ані крихти цікавості. Стрілець тупо глипав на хлопця, а потім, не ймучи віри власним очам, безпорадно хитнув головою. Але це не допомогло — мара не зникла. Хлопчик у синіх джинсах із латкою на одному коліні, у простій коричневій сорочці з грубого полотна. Певно, галюцинація була надто сильною.

Стрілець ізнову потрусив головою і, опустивши її, рушив у бік стайні — з револьвером наготові. Він ще й досі був не в змозі думати. Світ макітрився, а голова розривалася від сильного нестерпного болю.

Усередині стайні було тихо й темно. Повітря аж пашіло від спеки. Напружуючи зір, стрілець поводив більмами вибалушених очей, роззираючись навколо. Повертаючись навколо своєї осі на непевних ногах, він заточився, мов п’яний, і побачив на зруйнованому порозі хлопчика, що втупився у нього поглядом. Лезо нестерпного болю легко ввійшло в голову, розрізавши мозок, як апельсин. Стрілець сховав пістолет у кобуру, похитнувся, простягнув уперед руки, ніби захищаючись від привидів, і впав долілиць.

ІІ

Отямившись, він побачив, що лежить на спині, а під головою йому намощено купку м’якого сіна — без запаху. Хлопчик не зміг перетягти важкого стрільця, зате зробив так, щоб йому було зручніше лежати. А ще стрілець відчув прохолоду. Подивившись на себе, він побачив, що сорочка мокра й темна. Облизнув губи і відчув смак води. Заплющив очі. Язик розпух до таких розмірів, що не вміщався у роті.

Хлопчик сидів біля нього навпочіпки. Побачивши, що стрільцеві очі розплющилися, він дістав з-за спини і простягнув йому консервну бляшанку з водою. Стрілець ухопив її тремтячими руками й трохи випив — зовсім трішечки. Коли вода потрапила до шлунка, він зробив іще кілька ковтків. Решту, попирхуючи від задоволення, вилив собі на обличчя. На гарненьких вустах хлопчика з’явилася ледь помітна посмішка тріумфу.

— Сер, чи не хочете трохи підживитися?

— Поки що ні, — відповів стрілець. Наслідок перенесеного сонячного удару — спазми головного мозку, що спричинили нудоту, — все ще давався взнаки, і вода хлюпотіла в шлунку, наче не знаючи, куди їй податися. — Хто ти?

— Мене звуть Джон Чемберз. Можете називати мене Джейком. Одна моя приятелька… ну, майже приятелька, вона у нас працює… так от, вона іноді називає мене Бамою, але ви можете кликати мене Джейком.

Стрілець сів, і нудота одразу ж переросла в сильний і нагальний позив до блювоти. Він нахилився вперед і майже одразу зазнав фіаско в битві зі своїм шлунком.

— Там є ще, — сказав Джейк, узяв бляшанку й пішов кудись углиб стайні. Зупинившись на мить, він обдарував стрільця збентеженою посмішкою. Той кивнув у відповідь, а потім опустив голову, підперши її руками. Хлопчик мав гарну статуру, та й на обличчя був нівроку. Мабуть, йому років десять-одинадцять. На його обличчі лежала тінь страху, але нічого — стрілець би довіряв йому значно менше, якби хлопчик не боявся.

З глибини стайні донісся якийсь глухий шум, і це здалося стрільцеві підозрілим, тож він підвів голову і став уважно прислухатися, а руки притьмом потяглися до рукояток револьверів. Шум було чутно секунд п’ятнадцять, потім він стих. Із бляшанкою в руках (тепер вона була повна) повернувся хлопчик.

Стрілець знову почав пити, обережно, намагаючись не переборщити. Цього разу шлунок не бунтував. Біль у голові помалу притуплявся.

— Коли ви впали, я геть розгубився, не знав, що з вами робити, — сказав Джейк. — Кілька секунд навіть думав, що ви збираєтесь мене застрелити.

— Може, й збирався. Я переплутав тебе з іншим.

— Зі священиком?

Стрілець одразу ж насторожився.

Хлопчик, насупившись, стежив за ним.

— Він ночував у дворі. А я — он у тому будинку. Чи то була комора, не знаю. Він мені не сподобався, тож я не виходив. Він прийшов уночі й рушив далі наступного дня. Якби я не спав, коли ви прийшли, то сховався б і від вас. — Він похмуро подивився кудись через стрільцеву голову. — Не люблю людей. Від них самі неприємності.

— Як він виглядав?

Хлопчик знизав плечима.

— Як священик. На ньому були чорні лахи.

— Сутана з каптуром?

— Що таке сутана?

— Таке довге вбрання. Як сукня.

Хлопчик кивнув.

— Щось типу того.

Стрілець нахилився вперед, і вираз його обличчя змусив хлопчика сахнутися.

— Коли це було? Скажи мені, заради свого батька…

— Я… я…

— Я не завдам тобі шкоди, — терпляче мовив стрілець.

— Я не знаю. Я не орієнтуюся в часі. Тут усі дні однакові.

І стрілець уперше всерйоз замислився над тим, яким чином хлопчик опинився в цьому місці, де скрізь на багато ліг простягається лише безводна, випалена сонцем, смертоносна для людини пустеля. Проте поки що не варто сушити собі над цим голову. Принаймні не зараз.

— Спробуй напружити пам’ять. Давно це було?

— Ні. Недавно. Я і сам тут не дуже давно.

Стрілець відчув сильну спрагу, ніби всередині горіло багаття. Вхопивши бляшанку, він жадібно припав до неї губами. Руки досі тремтіли, зовсім трішки. У пам’яті знову сплив уривок колискової, але цього разу замість материного лиця він побачив обличчя зі шрамом. Еллі, що була його коханкою в Таллі, тепер уже в місті мертвих.

— Тиждень? Два? Три?

Хлопчик розгублено поглянув на нього.

— Так.

— Що так?

— Тиждень. Чи два. — Він відвів погляд і ледь помітно зашарівся. — Відтоді я тричі ходив у туалет по-великому. Тільки так я тепер вимірюю час. Він навіть не пив воду. Я подумав, що він може бути примарою священика, ніби в тому кіно про Зорро, яке я колись бачив, тільки там Зорро розібрався, що ніякий він не священик, і не привид, от. Він був банкіром, якому заманулося привласнити землю, бо там було золото. Мене місіс Шоу водила на це кіно. У Таймс-сквер.

Для стрільця все це було