Бенкет круків - Джордж Мартін
— Добре. Далі: Джон Арин жонатий був тричі, але перші дві дружини дітей йому не народили, тож багато років його спадкоємцем був його небіж Елберт. Тим часом Еліс дуже плідно працював над Аліс, тож вона родила раз на рік. Подарувала йому дев'ятеро дітей — вісім дівчаток і одного дорогоцінного хлопчика, ще одного Джаспера, а тоді від виснаження померла. Хлопчик Джаспер, незважаючи на героїчні зусилля, що привели його на світ, у три рочки підставив голову під копито коня. Незабаром по тому віспа забрала двох його сестер, тобто їх лишилося шестеро. Найстарша вийшла за сера Деніса Арина, далекого родича лордів Соколиного Гнізда. У Видолі проросло чимало гілок дому Аринів, усі горді та голі, якщо не рахувати мартингородських Аринів, яким вистачало здорового глузду брати шлюби з купцями. Вони всі заможні, однак не надто витончені, тож про них мова не йде. Сер Деніс — паросток отакої голої і гонорової гілки... однак він був уславленим герцівником, вродливим і хоробрим, з гарними манерами. А ще ж магія прізвища Арин,— це була ідеальна пара для найстаршої Вейнвудівни. Діти в них будуть Арини, до того ж наступні спадкоємці Видолу, якщо з Елбертом раптом станеться лихо. Ну, і тут така справа: з Елбертом стався Божевільний Король Ейрис. Знаєш цю історію?
Вона знала.
— Божевільний Король убив його.
— Саме так. А незабаром по тому сер Деніс, покинувши вагітну дружину, поїхав на війну. Загинув він у Битві дзвонів від надміру хоробрості й ворожого топора. Коли його леді-дружині повідомили про його загибель, вона з горя померла, а незабаром після неї — і її новонароджений синок. Але то таке. Під час війни Джон Арин пошлюбив нову дружину, яку небезпідставно вважав фертильною. Його це дуже обнадіювало, однак ми з тобою добре знаємо, що Лайса Арин подарувала йому тільки багато мертвих немовлят, викиднів і сердегу Славного Робіна.
І таким чином ми повертаємося до п'ятьох позосталих дочок Еліса й Аліс. Найстарша після віспи, яка вбила її сестер, лишилася страшенно рябою, тож вона пішла в септи. Другу звабив якийсь перекупний меч. Сер Еліс зрікся її, і вона, по тому як байстрюк її помер ще немовлятком, долучилася до німотних сестер. Третя вийшла за лорда з Персів, однак виявилася безплідною. Четверту викрали обпечені, коли вона саме їхала у приріччя брати шлюб з котримсь із Бракенів. Лишилася наймолодша, яка побралася з лицарем-землевласником, присяжнюком Вейнвудів, і, народивши йому сина на ім'я Гарольд, померла,— Пітир перевернув долоню Алейн і легенько поцілував у зап'ясток.— А тепер скажи-но, люба, хто такий Гарі Наступник?
Алейн дивилася на нього розширеними очима.
— Він зовсім не наступник леді Вейнвуд. Він — наступник Роберта. Якщо Роберт помре...
— Коли Роберт помре,— звів Пітир брову.— Наш бідолашний Славний Робін настільки хворобливий, що це — лише питання часу.
А коли Роберт помре, Гарі Наступник стане лордом Гарольдом, сторожем Видолу й володарем Соколиного Гнізда. Прапороносці Джона Арина ніколи не любитимуть ані мене, ані нашого дурненького тремтючого Роберта, зате обожнюватимуть свого Юного Сокола... а коли зберуться до нього на весілля, і вийдеш ти зі своїми золотисто-каштановими косами, вбрана в дівочий біло-сірий плащ із вишитим на спині деривовком... та кожен лицар Видолу мечем присягне зробити все, щоб повернути тобі твої законні права. Ось тобі мої дарунки, люба моя Сансо: Гарі, Соколине Гніздо й Вічнозим. А це вартує ще одного поцілунку, як гадаєш?
Брієнна
«Це просто лихий сон»,— подумала вона. Та якщо вона спить, чому ж так боляче?
Дощ припинився, але всесвіт весь був у воді. Плащ здавався важким, як кольчуга. Мотузка, якою зв'язані були руки, просякла наскрізь, але від того тільки більше тиснула. Хай як Брієнна викручувала руки, а все одно звільнитися не могла. І не розуміла, хто її зв'язав і навіщо. Намагалася розпитувати тіні, проте вони не відповідали. Може, й не чули. Може, вони взагалі нереальні. Під шарами вогкої вовни, під трохи вже поіржавілою кольчугою палала в гарячці шкіра. А може, все це — лише гарячковий сон?
Під собою Брієнна відчувала коня, але не пригадувала, як опинилася на ньому. Вона долілиць лежала впоперек крижів, як мішок вівса. Зап'ястки й кісточки стягнені були разом. У повітрі висіла вогкість, а землю огортав туман. Кожен крок коня віддавався болем у голові. Брієнна чула голоси, однак бачила тільки ґрунт під копитами. Вона собі щось точно зламала. Обличчя набрякло, щока була липка від крові, а кожен підстриб і підскок болем віддавався в руці. Почувся голос Подрика — він гукав її наче здалека:
— Сер! Міледі! Сер! Міледі!
Голос був слабенький, ледве чутний. Зрештою запала тиша.
Наснилося, що Брієнна в Гаренхолі — знов у ведмежій ямі. Та цього разу проти неї опинився Куслій — величезний, голомозий і блідий як личинка, з гнійними виразками на щоках. Він наближався — голий, пестячи собі прутня, скрегочучи загостреними зубами. Брієнна відступала. «Меча мені,— погукала вона,— Клятвохранителя... Будь ласка...» Глядачі не озивалися. Були серед них Ренлі, Спритний Дик і Кетлін Старк. Прийшли Шагвел, Пиг і Тимеон, і повішеники з запалими очима, розбухлими язиками й порожніми очницями. Угледівши їх, Бріенна заскиглила від жаху, а Куслій, схопивши її за руку, смикнув ближче до себе й видер їй з обличчя шмат м'яса.
— Джеймі,— почула вона власний зойк,— Джеймі!
Навіть у глибинах сновидіння біль не відступав. Обличчя сіпалося. Плече кривавилося. Дихати було боляче. Біль прошивав руку, наче блискавка. Бріенна погукала мейстра.
— Нема в нас мейстра,— почувся дівочий голос.— Тільки я.
«Я шукаю дівчину,— пригадала Бріенна.— Високородну тринадцятирічну панну з синіми очима й золотисто-каштановими косами».
— Міледі? — промовила вона.— Леді Сансо?
— Вона гадає, що ти — Санса Старк,— розреготався якийсь чоловік.
— Більше вона вже їхати не може — помре.
— На одну левицю менше. Я точно не заплачу.
Чути було, що хтось молиться. Бріенна пригадала септона Мерібальда, але слова молитви всі були якісь неправильні. «Ніч темна і повна жахіть, і сни також».
Їхали через похмурий бір — вогкий, темний і тихий, і сосни росли тут дуже густо. Під кінськими копитами вгиналася м'яка земля, а в сліди, які лишалися позаду, понатікало крові. Поряд їхали лорд Ренлі, Дик Крабб і Варго Гоут. З горла Ренлі цебеніла крові. З Цапового обгризеного вуха сочився гній. «Куди ми їдемо? — запитала
