Зброя вогню - Тарас Завітайло

Никодим оселився на хуторі — допомагав мельникові Степану. Він відпустив оселедця, як у запорожців, і тримав свою обіцянку: горілки — ні-ні!..

Гапка з Андрієм мало не цілими днями пропадали десь на Дніпрі. А що — діло молоде!..

Біля хат знову лунав дитячій сміх; дід Свирид і дід Явтух знову поважно покурювали свої люльки; Солоха, як і раніше, варила обіди, баба Галя готувала вечері…

Все було тихо й мирно…

Та чи надовго?..

Козаку на місці не сидиться… Чужинці то тут, то там дають про себе знати… Та й нечисть усяка не спить, не дрімає…

Погожий літній ранок був сповнений радісним щебетом птахів. Сонце ще тільки зійшло і не встигло висушити росу, краплі якої сріблилися і грали всіма барвами веселки на гичці молодої моркви, що рівними рядочками росла на грядці. Морква цього року вродила нівроку, але гичка її місцями чомусь в’яла і сохла, а так — диво що за морква була! Поряд з грядкою моркви росли, низько схиливши важкі голови, цибаті соняшники, а коло них стояло опудало. Звичайне таке собі опудало — два ціпки, збиті навхрест, сорочка і бриль. Поставлене тут, воно, очевидно, повинно було відганяти настирних горобців від соняшників, але обов’язків своїх явно не виконувало: просто на брилі сидів маленький, миршавий горобчик і чистив пір’ячко. Потім, виказавши, мабуть, у такий спосіб свою зневагу до опудала, він справив свою природну потребу і полетів геть. А опудалові-то що?

Раптом у кущах біля грядки щось зашаруділо, сполохавши зграйку горобців, що сиділи на бузині. Гілки кущів розступилися, і відтіля визирнула мордочка звіряти, схожого на кота: чорна шерсть, білі «окуляри» навколо очей, трішечки видовжений носик і пишні вуса. Принюхавшись, звірятко обережно вилізло з кущів. Воно було маленьке, стояло на задніх лапках, тобто, правильніше було б сказати, — на ніжках, які, щоправда, мали всього по три пальці, і — що найцікавіше — було вдягнене — в смугасті штанці до колін і червону в білий горошок сорочечку з коротенькими рукавами. Руки й ноги його також були вкриті чорною, лише подекуди поцяткованою сірим, шерстю, а ззаду, просто зі штанців, стирчав смугастий хвостик. Словом, кумедне було маля…

Озирнувшись на всі боки, звірятко підстрибом побігло прямо до морквяної грядки. Потім акуратно пройшло між рядків, сіло, випрямивши ніжки, під опудалом, дістало з кишені штанців невеликий ножик і поклало поруч. Куцими рученятами, на яких, до речі, теж було по три пальці, маля вхопилося за морквяну гичку і висмикнуло морквину з землі. Почистило її ножиком і заходилося гризти. Швидко схрумавши морквину, воно встромило гичку на місце і вже взялося за другу, як раптом над його головою пролунав сміх.

— Тепер усе ясно! — ні з того ні з сього заговорило опудало чоловічим голосом.

Звірятко стрепенулося і намірилося було втекти, але раптом опудало огорнулося туманом, а коли туман розсіявся, на його місці постав козак, який умить вхопив ласуна за шкірки.

На козаку були червоні шаровари, червоні чоботи і біла сорочка нарозстіб. На вид козак був ще досить молодим, але чуприна його вже помітно сріблилася сивиною.

— Хто такий будеш? — запитав він у звіряти.

Звірятко задригало ніжками.

— Мур-р-рко, — пропищало воно. — Пусти!

Козак знову розсміявся:

— І що ж це ти тут робиш, Мурку?

Маля пручалося, намагаючись вирватися.

— Мур-р-ркву їм!.. Пусти!

— Отже, шкідник.

— Сам шкідник! Пусти!

Звірятко щосили запручалося, і козак злегка труснув його, щоб хоч трохи втихомирити.

— Ану цить! Не бійся, нічого я тобі не зроблю, от тільки з’ясую, хто ти… Підеш сам чи мені тебе нести?

Звірятко затихло і понурило голову.

— Мій ножик упав… Пусти, сам піду…

Козак опустив його на землю, звірятко хутко відшукало в гичці свій ножик, сховало в кишеню і вирячилося на козака. Ростом воно було козаку до пояса.

— Ну що, підемо, Мурку?

Мурко кивнув.

— Ну, давай, уперед!

Але звірятко заперечно закрутило головою і простягло козакові свою ручку.

— За руку, чи що, вести?..

Мурко знову кивнув.

— Ну ти даєш!..

І козак, взявши малюка за руку, попрямував до хат, що біліли в долині.

— І звідкіля ти тут узявся такий, га, Мурку? — запитав козак у звіряти.

Той вільною ручкою підтягнув штанці, що трохи сповзли, і відповів:

— З др-р-рімучого лісу.

— З дрімучого лісу?

— Угу.

— І що ж ти там робив?

— Я там жив.

Козак і малюк наближалися звивистою стежиною до трьох хат, круг яких росли молоді фруктові дерева і які навколо були обнесені плетеним парканом.

— То хто ж ти такий? Ніколи такого чуда не бачив! — не вгавав козак.

— Я — Мур-р-рко… Зір-р-рви мені сонях, — раптом попросило звірятко, — я не дістаю, а ножик не бер-р-ре…

Козак на ходу зірвав сонях і простягнув йому.

— Тримай.

Малюк одразу відпустив руку козака і заходився потрошити сонях і лузати насіння.

Тільки трохи наблизившись до хутора, козак зміг побачити, що за ним з цікавістю спостерігають майже всі мешканці хутора Дніпровий — того самого, що його кілька років тому спалили татари. А козак, що вів за собою дивного малюка, як ви вже здогадалися, був не хто інший, як характерник Андрій на прізвисько Сивий, який ось уже другий тиждень гостював у знахарки Гапки. Козак та дивне маля не цікавили тільки двох старих козаків, Свирида і Явтуха, і то лише тому, що їх зовсім не було на хуторі: