Карпатська казка, або За десять днів до Купала - Наталія Довгопол
– Але Лада вирішила, що ніхто не сміє так з нею розмовляти, що Іванко їй не друг, якщо радить такі дурниці… Що він не хоче мати її за сусідку. Після чого, нам було заборонено з’являтися перед її ясні очі… А Іванко зажди думає спершу за світ, а потім за себе – світ без Лади зробився тьмянішим, втратив весняні барви, позбувся тієї любові й людяності, яку мав за часів владарювання великої дочки Білобога.
– Але ж це не справедливо! – вигукнула Ксеня. – Ти ж говорив їй правду…
– Все що могли, ми вже зробили, – сказав Іванко, з сумом поглядаючи на Ксеню. – Тепер ми залишаємо вас самих. Ви довели, що ви сильні духом, переконали, що я був неправий, а нині за вами лишилося останнє звершення.
Ксеня розпачливо дивилася на Іванка й не знала, що їй казати. В горлі застрягли слова: «Не йди…», але ні гордість, ні здоровий ґлузд не дозволяли їх сказати.
– Ми зараз зникнемо в тумані. Якщо раптом нічого не вийде… повертайтеся до нас. Але… ми віримо в вас, – коротко сказала Маринка й розчинилася у білому мареві.
За мить Іванка теж не стало. А всередині у Ксені знову утворилася пустка.
Вона підбігла до брами й почала щосили калатати в неї кулаками.
– Це не справедливо!.. – у розпачі сказала вона. – У Лади був єдиний друг. Єдиний, хто наважився сказати їй правду, але він зробився їй непотрібен, бо посмів вказати на її вади, і Лада просто «розірвала з ним контракт»…
Ксеня сіла під воротами, обійнявши коліна руками та заплакала. Заплакала вперше з того часу, як сестри опинилися в Наві, перший раз після того, як чотири роки тому дала собі обітницю ніколи не показувати своїх сліз.
Марічка сіла поруч і легенько обійняла Ксеню за плечі.
– Поплач, і тобі стане легше, – погладила вона її по спині.
Леся не знала, що робити. Вона вже не пам’ятала, коли востаннє бачила сльози сестри. Ксеня завжди дратувалася, як Леся починала плакати, а тепер її старша сестра сама умивалась сльозами.
«Я повинна щось придумати!» – пронеслось в голові у Лесі. – «Вони не примусять більше мою сестру плакати!.. А хто стукає – тому відкривається», – згадала вона давню приказку.
Підійшовши до воріт, Леся почала уважно розглядати їх гладеньку сріблясту поверхню. Масивні ворота відкривалися назовні, але не мали ручок. Зверху були викарбувані зображення двох грифонів. Здавалося, чудесні істоти зійшлися у поцілунку, але придивившись, Леся аж підскочила від несподіваної радості. Грифони тримали у своїх дзьобах каблучку. Маленьку каблучку навколо якої були зображені вже знайомі символи води та вогню.
– Ксюш… – несміливо торкнулася плеча сестри Леся. – А дай-но на секунду своє колечко…
– Колечко? – здивовано підвела очі Ксеня, витираючи покриті солоною водою щоки. – Навіщо?
– Можливо, Іванко не зовсім нас залишив, – загадково сказала Леся.
Ксеня слухняно зняла з пальця каблучку.
– Підсадіть мене!
Дівчата сплели руки так, щоб Леся могла стати на них, як на стільчик. Вона взяла до рук перстень і, потягнувшись до грифонів, вставила його у круглу виїмку в воротах.
Як тільки той перстень торкнувся воріт, два величних грифона змахнули сріблястими крилами та вилетіли назустріч дівчатам. Від несподіванки мандрівниці повалилися на землю та зачаровано спостерігали за тим, як відчинялися ворота. Перстень так і лишився горіти теплим золотавим світлом на сірому тлі воріт.
Кинувши на нього прощальний погляд, дівчата зайшли в відчинену браму.
За воротами виднілася широка зала, що виблискувала сріблом і кришталем. Десятки коридорів і сходів розходилися з неї на всі боки палацу. Витончена люстра присвічувала кришталеві стіни холодним голубим світлом, від чого здавалося, що весь палац зроблений із льоду. Із іншого боку зали розташувалися вкриті самоцвітами двері, що холодно мерехтіли в тьмяному світлі.
– Я завжди думала, що палац Лади схожий на квітучий сад, а він більше скидається на льодове озеро, яке ми бачили учора.
Грифони кружляли над головами дівчат, орлиним криком сповіщаючи господарів про несподіваних гостей.
– Невже, це симаргл! – захоплено вигукнула Леся. – Я бачила його зображення на соборах в Чернігові! Він покровитель землі й весняного відродження природи…
Дівчата не поділяли Лесиного захвату. Шкірячи зуби, до них наближався крилатий пес. Замість звичайного псиного хвоста, симаргл мав довжелезний хвіст змії, на якому починали розпускатися весняні бруньки.
Обережно задкуючи, неждані гості відійшли до стіни, повільно відступаючи від крилатого собаки, який непривітно ричав, втупивши в них свій гострий погляд.
Раптом сторож палацу зупинився й принюхався. Він перестав ричати, а його порослий бруньками хвіст почав розхитуватися з боку в бік, ніби вітаючи гостей.
Вважаючи це добрим знаком, дівчата, не змовляючись, знову ступили на середину зали, ближче до інкрустованих самоцвітами дверей, де на них чекало нове випробування – на крики грифонів і ричання симаргла нарешті з’явилися Ладині служниці. Всі світловолосі, вбрані в вишиті сорочки із тонкого білосніжного шовку, вони підійшли безшумними кроками й стали навколо дівчат.
– Як ви сюди увійшли? – насуплюючи брови, спитала одна із них.
– Через двері, – кивнула Ксеня на розчинені настіж ворота.
– Та хто ви такі, щоб так зухвало вдиратися в покої Повелительки! – обурилися служниці.
– Ми хотіли б поговорити з вашою Повелителькою, – Марічка покірно прихилила голову.
– Багато хто хотів би, – хмикнула одна із білявок. – Тільки Лада не бажає нікого бачити, і краще вам забиратися геть, доки не пізно!
Але було вже запізно, бо двері, що переливалися дорогоцінними каменями, розчинилися, і з них вийшла сама Повелителька Весни та Кохання.
Вся сповнена величі й незворушного спокою, Лада ввійшла до зали. Її ноги, взуті в легенькі шовкові черевички, ледь торкалися підлоги. Широке обличчя обрамляло хвилясте волосся кольору вибіленого льону, а з-під довгих чорних вій двома холодними вогнями горіли глибокі сіро-блакитні очі.
Тонкі, ніби порцелянові, губи Лади були міцно стиснуті, на блідому обличчі не тремтів жоден м’яз. Служниці поспішили вклонитися Повелительці, ледь не торкаючись своїми косами землі.
Лада підвела повіки й пробуравила гострим, і разом з тим, байдужим поглядом новоприбулих.
– Виведіть їх і зачиніть двері. Протяг, – холодно кинула вона служницям.
Дівчата не повірили своїм вухам, але служниці-білявки хутко взяли їх під руки й вже збиралися випровадити, як Марічка закричала:
– І це ви – Повелителька Весни й Кохання? Володарка Всесвіту? Я йшла до вас, бо не вірила, що дочка Білобога, могутня чарівниця перетворилася на немічне й безсердечне створіння!
Служниці схопили Марічку, намагаючись виставити її за двері, але вона вирвалась, впритул дивлячись у зледенілі Ладині очі та безстрашно продовжуючи:
– Я хотіла вклонитися вам у ноги
