Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

Вуко зняв нагрудник і кольчугу саме тоді, коли Грисмальфі одягав свою. Він залишив на собі тільки лівий поруч і вийняв меч із піхов.

Світло було тьмяне, лампи чаділи. Дерев’яна підлога була вкрита тирсою — аби тільки не було надто слизько. Драккайнен відстебнув ремінь і став посеред кімнати у високій стійці, недбало тримаючи меч. Противник комічно сопів, з-під шолома було видно лише рот з вишкіреними, як у пса, зубами і напруженими жовнами. Грисмальфі провів вістрям по своєму щиту, викрешуючи іскри, і видав із себе високий вібруючий крик. Обличчя його почервоніло, а очі в трикутних отворах здавалися божевільними.

— Сподіваюся, він занадто молодий для апоплексії, — пробурмотів Драккайнен хорватською.

Він повернув меч у руці так, щоб лезо сховалося за його передпліччям і торкнулося плеча. З долоні виступало лише руків’я. Стояв на рівних ногах, трохи згорбившись, ліву руку підвів на висоту сонячного сплетіння. Людина в стійці айкідо оманливо виглядає натхненною або розсіяною, що видається зовсім недоречним.

Молодик кинувся в атаку зовсім інакше, танцюючи і підскакуючи, немов боксер, меч і щит увесь час нервово рухалися в його руках, як голова кобри. Драккайнен дивився на нього і чекав, розслабивши м’язи. Він уже зрозумів, що Грисмальфі має непогані рефлекси. Перший удар міг би бути абсолютно несподіваним, якби не гримаса відрази, яка підняла губу юнака всього на чверть секунди раніше. Це був низький, підступний удар у стегно, розрахований на те, щоб перерубати м’язи. Вистачило зробити півкроку назад, а потім зійти з траєкторії удару. Юнак відновив рівновагу кількома танцювальними стрибками і раптово зробив не менш підступний укол. Драккайнен крутнув плечима й поворотом зійшов із лінії атаки, після чого, досі тримаючи меч уздовж руки, сягнув під пахвою хлопця до його шиї.

Молодик впав на спину з неабияким гуркотом, щит полетів під стіл. Усі, хто стояв поблизу, відскочили в різні боки.

Драккайнен почекав, поки Грисмальфі знайде щит, тремтливою від злості рукою потрапить у петлі й відшукає шолом, який покотився через усю залу.

Наступна атака була ще швидша, складалася з кількох випадів, один за одним, аж поки супротивник у дикому стрибку не отримав скісного удара по щиту.

На цей раз Грисмальфі перевернув лавку і посунув стіл, щит на мить застряг під пахвою, блокуючи йому руку.

— Якими б не були обставини, зберігай гідність. Гідність підготуватися до бою холоднокровно, але вміло, не дозволь вивести себе з рівноваги рухами противника. Удаваний спокій гідності приховує тисячі можливостей. Кількість варіацій може протистояти силі. А отже, гідність і сила — єдині, — виголосив йому Драккайнен, стоячи посеред зали.

Після трьох наступних атак молодий королевич, побитий під час час падінь і покалічений власним щитом, вже погойдувався від утоми.

Він виконував випади-уколи, різав і рубав, але противника ніколи не було в місці, де опинявся його меч. Подорожній крутився, як куля, як імла. Однак сам ані на мить не виставив меча, весь час ховаючи його вздовж правої руки. Йому вистачало швидкого захвату чотирьох пальців долоні, щоб викрутити хлопцеві зап’ясток — жбурнути його на землю, смикнути плече, зробити крок, забрати руки. Його жести були недбалі, ледачі, ніби він муху відганяв.

— Шматок кори глузує зі шторму, а верба — з урагану, — порадив Драккайнен, хоча насправді йому було не до сміху.

Хлопець був насправді швидкий і небезпечний, а Вуко не вчили вести безкровні дружні бої. Щомиті йому доводилося концентрувати всю свою увагу, щоб не піддатися рефлексу, вбитому в мозок і м’язи, який наказував перерізати незахищену артерію, перерубати підставлену шию, коли відкривалася потилиця противника, прошити одним швидким уколом горло і мозочок, розпороти черево, коли противник пролітав поруч за інерцією власного руху. Що кілька секунд траплялися такі моменти, коли лише зусилля волі Вуко, який стримував мимовільний рух руки, відділяло Грисмальфі від смерті.

А той і гадки про це не мав. Побитий, втомлений і принижений, думав лише про власну лють і поразку. Ставав дедалі менш спритним і більш небезпечним.

Особливо для себе.

«Досить», — вирішив Драккайнен і одним махом зніс шолом із його голови, а потім руків’ям меча ударив хлопця за вухом.

Грисмальфі хитнувся, вхопився за край столу і завалився обличчям у потоптану тирсу. Легко смикнув однією ногою і завмер.

У раптовій тиші Драккайнен відійшов у кут і сховав меч у піхви.

— Живий, — сказав він, дивлячись Грісмі у вічі. — Вранці йому треба дати води і перев’язати голову.

Потягнувся до столу і взяв контейнер з радіолярією.

— Це моє, — сказав. — І так вже лишиться.

Лазня, в якій мені доведеться спати, — це кам’яна прибудова. Приміщення три на три метри, притулене до одного з будинків. Тут є складене з великих каменів місце для вогнища, виліплена зі скам’янілої глини підлога і дерев’яний поміст. На балках під стелею висять якісь трави, дим ліниво проходить крізь дірки в даху. Я відчував полегшення і злість.

Не даю ради. Не вмію домовлятися. Нічого не дізнався, нічого не розумію. Не простежив, як вкрали радіолярію, і дозволив втягнути себе в бійку. Браво, Драккайнене.

Утім, я не мушу лежати покотом разом із іншими воїнами у великій смердючій залі серед немитих тіл. У патлатій напівтемряві, де щосекунди хтось хропе, стогне, чухається або пердить.

Я сиджу на своєму сідлі, пихкаю люлькою і дивлюся на дрова, що палають у вогнищі.

Не знаю навіть — це гостинність, привілей чи знак недовіри.

Ніч темна, назовні, як і раніше, йде дощ. Чути тільки кашель вартових, що чатують на стіні. Те,