Ім’я вітру - Патрік Ротфусс
Він говорив ласкаво, часто сміявся та ніколи не вправлявся в дотепності, кепкуючи з інших. Лаявся він, як п’яний моряк зі зламаною ногою, але лише на своїх віслюків. Звали їх Альфа та Бета, й Абенті, коли гадав, що його ніхто не бачить, частував їх морквою та грудками цукру. Хімію він любив особливо сильно, і мій батько казав, що ніколи не бачив, щоб хтось переганяв щось краще за нього.
Коли він був у нашій трупі другий день, я вже майже звик їздити в його фургоні. Я ставив йому запитання, а він відповідав. Потім він просив пісень, а я бренькав їх для нього на взятій у батьковому фургоні лютні.
Він навіть співав час від часу. У нього був яскравий, відчайдушний тенор, який завжди фальшивив, шукаючи потрібних нот там, де їх не було. Тоді він, як правило, зупинявся та сміявся з самого себе. Він був добрим чолов’ягою, і в ньому не було ні крихти пихи.
Невдовзі після того як Абенті долучився до нашої трупи, я спитав його, як воно — бути арканістом.
Він задумливо на мене глянув.
— Знався коли-небудь з арканістом?
— Ми якось заплатили одному, щоб він полагодив на дорозі тріснуту вісь у колесі. — Я зупинився, замислившись. — Він прямував углиб суходолу з валкою, яка везла рибу.
Абенті зневажливо махнув рукою.
— Ні, ні, хлопче. Я кажу про арканістів. Не про якогось жалюгідного заклинача холоду, який тиняється туди-сюди слідом за валками, намагаючись уберегти свіже м’ясо від гниття.
— А в чому різниця? — запитав я, відчуваючи, що цього від мене й чекають.
— Ну… — почав він. — Тут, можливо, доведеться дещо пояснити…
— Я нікуди не поспішаю.
Абенті глянув на мене оцінним оком. Цього я й чекав. Цей погляд казав: «А ти говориш розважливо як на свої роки». Я сподівався, що він дійде до цього доволі швидко. Коли з тобою говорять як із дитиною, це починає втомлювати, навіть якщо ти справді дитина.
Він глибоко вдихнув.
— Те, що людина знає фокус чи два, ще не означає, що вона — арканіст. Може, вона й уміє вправити кістку чи читати елдо-вінтською. Можливо, вона навіть трохи знає симпатію. Але…
— Симпатію? — перебив я якомога чемніше.
— Ти, певно, назвав би її магією, — знехотя пояснив Абенті. — Насправді це не магія. — Він знизав плечима. — Проте арканістом не робить навіть знання симпатії. Справжній арканіст — це той, хто пройшов підготовку в Арканумі в Університеті.
Коли він сказав про Арканум, у мене з’явилося зо два десятки нових запитань. Можливо, вам здасться, що це не так і багато, але вкупі з тією півсотнею запитань, які я повсюди носив із собою, мене від них аж розпирало. Змовчати й зачекати, поки Абенті заговорить далі сам, мені вдалося лише завдяки величезному зусиллю волі.
Однак Абенті помітив мою реакцію.
— Отже, ти чув про Арканум, чи не так? — Він, здавалося, розвеселився. — Тоді розкажи мені, що ти чув.
Цієї невеличкої підказки мені й було треба.
— Я чув від одного хлопчини з Темпер-Ґлена, що в Університеті можуть пришити людині відтяту руку. Це справді так? За деякими переказами, Таборлін Великий пішов туди вивчати імена всіх речей. Там є бібліотека з тисячею книжок. Їх справді так багато?
Він відповів на останнє запитання — інші прозвучали надто стрімко, щоб він на них відреагував.
— Насправді їх більше, ніж тисяча. Десять разів по десять тисяч книжок. Навіть більше. Ти стільки книжок і не прочитаєш. — У голосі Абенті з’явилася тужлива нотка.
Більше книжок, ніж я можу прочитати? Чомусь я в цьому засумнівався.
Бен повів далі.
— Люди, які їздять із валками, — заклиначі, що бережуть харчі від псування, лозоходці, ворожбити, пожирачі жаб, — не є справжніми арканістами, так само, як не всі мандрівні артисти — едема ру. Вони можуть трохи знатися на алхімії, трохи на симпатії, трохи на медицині. — Він хитнув головою. — Але вони — не арканісти.
Безліч людей ними прикидаються. Вони ходять у мантіях і гнуть кирпу, користаючись із невігласів і дурників. Але справжнього арканіста можна пізнати ось по цьому.
Абенті зняв через голову тоненький ланцюжок і передав його мені. Так я вперше в житті побачив ґілдер Аркануму. На вигляд він був доволі непоказний — просто плаский шматочок свинцю, на якому були викарбувані якісь невідомі мені письмена.
— Це правдивий «ґілте». Або, якщо хочеш, ґілдер, — пояснив Абенті не без вдоволення. — Це — єдиний певний спосіб точно знати, хто арканіст, а хто — ні. Твій батько, перш ніж дозволити мені їздити з вашою трупою, попросив мене показати ґілдер. Це свідчить про те, що він — людина бувала. — Він спостерігав за мною з лукавою байдужістю. — Неприємно, еге ж?
Я зціпив зуби й кивнув. Щойно я його торкнувся, моя рука заніміла. Мені хотілося вивчити позначки на передньому та задньому його боках, але за два подихи рука мені заніміла до плеча, ніби я всю ніч на ній проспав. Я замислився, чи не заніміє в мене все тіло, якщо я достатньо довго потримаю ґілдер.
Розвідати це мені не вдалося: фургон наскочив на горбок і ґілдер Абенті мало не вилетів з моєї занімілої руки на приступок фургона. Він підхопив його та знову надів через голову, посміюючись.
— Як ти його витримуєш? — запитав я, намагаючись сяк-так розтерти собі кисть руки.
— Він здається таким лише іншим людям, — пояснив він. — Для свого власника він просто теплий. Саме так можна розрізнити арканіста й того, хто має дар знаходити воду чи передбачати погоду.
— Тріп має подібний дар, — сказав я. — У нього випадають сімки на гральних костях.
— Це трохи інше, — засміявся Абенті. — Це не така непояснима штука, як дар. — Він трохи згорбився, не встаючи з місця. — Мабуть, воно й добре. Кілька століть тому, якщо народ помічав у когось дар, ця людина була все одно що мертва. Тейлінці називали дари знаками демонів і спалювали людей за них. — Настрій у Абенті, вочевидь, почав погіршуватися.
— Нам раз чи два доводилося визволяти Тріпа з тюрми, — сказав я, намагаючись пожвавити розмову. — Але спалити його ніхто не намагався.
Абенті стомлено всміхнувся.
— Думаю, що Тріп має пару хитрих гральних кубиків або таке ж хитре вміння, що, ймовірно, поширюється й на карти. Дякую тобі за вчасне попередження, але дар — це дещо зовсім інше.
Я
