Бенкет круків - Джордж Мартін

— Скажіть, щоб Мора з Меллі приготували купіль,— попросила вона Готу,— а Тимот щоб поїсти приніс. Але нічого ситного. Холодної юшечки й трохи хліба і фруктів.

— Гаразд,— відгукнувся Гота. Аріанна в житті таких солодких звуків не чула!

Капітан чекав під дверима, поки князівна помилася й зачесалася, а потім ще трохи подзьобала сиру й фруктів, яких їй принесли. Випила крапельку вина, щоб допомогти травленню. «Мені лячно,— збагнула вона раптом,— вперше в житті лячно — я боюся власного батька». Вона так розреготалася, що аж вино з носа порснуло. Коли прийшов час одягатися, вона вбралася в просту лляну сукню кольору слонової кості, вишиту по рукавах і ліфі виноградними лозами з фіолетовими гронами. Прикрас не вдягала. «Слід вдавати невинність, скромність і розкаяння. Кинутися батькові до ніг і вимолювати пробачення, бо до кінця життя можу не почути людського голосу».

Заки вона зібралася, вже й сутінки запали. Аріанна гадала, що Гота відведе її у вежу сонця, де вона й вислухає батьків присуд. Натомість він повів її у князівську світлицю, де Доран Мартел сидів за сиваським столиком, поклавши подагричні ноги на м'який стільчик. У почервонілих набряклих пальцях князь крутив оніксового слона. Вигляд у князя був жахливий. Обличчя бліде й обрезкле, а суглоби такі запалені, що на них дивитися було боляче. Побачивши батька отакого, Аріанна всім серцем потягнулася до нього... але чомусь не змогла впасти навколішки й благати, як замірялася.

— Батьку,— натомість зронила вона.

Батько звів голову — очі в нього були затуманені болем. «Це через подагру? — подумала Аріанна.— Чи через мене?»

— Дивні вони й обережні, ці волантисяни,— пробурмотів він, відкладаючи слона.— Колись я завітав у Волантис дорогою до Норвоса, де й познайомився з Меларіо. Дзвонили дзвони, а на сходах унизу танцювали ведмеді. Арео, мабуть, пам'ятає той день.

— Пам'ятаю,— луною озвався низький голос Арео Готи.— Ведмеді танцювали, дзвони дзвонили, а князь був одягнений у червоне, золоте й жовтогаряче. Міледі запитала, хто це такий пишний.

Князь Доран слабенько всміхнувся.

— Залиште нас, капітане.

Гримнувши ратищем барди в підлогу, Гота розвернувся на закаблуках і вийшов.

— Я звелів у тебе в кімнаті поставити сиваський столик,— заговорив батько, коли вони з донькою зосталися самі.

— Із ким же я мала грати?

«Чому він заговорив про цю гру? Подагра й розум відбирає?»

— Сама з собою. Іноді варто добре вивчити гру, перш ніж братися грати. А ти добре вивчила гру, Аріанно?

— Зіграти зможу.

— Але не виграти. Брат любив бій заради бою, а от я граю тільки в ті ігри, де можу перемогти. Сивас не для мене.

На довгу мить він задивився на її обличчя, а тоді провадив:

— Навіщо? Скажи мені, Аріанно. Скажи мені: навіщо?

— Щоб захистити честь дому,— сердито озвалася князівна: голос його звучав так сумно, так виснажено, так слабко! «Ти ж князь! — кортіло їй крикнути.— Ти мав би лютувати!» — Твоя сумирність ганьбить цілий Дорн, батьку. Замість тебе на Королівський Причал поїхав брат — і його там убили!

— Ти так кажеш, наче я того не знаю. Щоразу як я заплющую очі — переді мною постає Оберин.

— І велить тобі очі розплющити, певна річ? — Аріанна присіла за сиваський столик навпроти батька.

— Я не давав тобі дозволу сідати.

— То заклич Готу — нехай відшмагає мене за зухвалість. Ти же князь Дорнський. Ти маєш право,— князівна взяла в руки одну з сиваських фігурок — важкенького коня.— Сера Герольда піймали?

— Якби ж то! — похитав головою батько.— Дурницю ти впорола, що його в це вплутала. Темнозір — найнебезпечніша людина в Дорні. Ти завдала страшної шкоди нам усім.

Аріанна боялася питати.

— А Мірселла... вона...

— ...померла? Ні, хоча Темнозір дуже старався. Всі дивилися на твого білого лицаря, тож ніхто не знає напевне, що саме трапилося, але, схоже, її кінь останньої миті сахнувся від його коня, бо в іншому разі Темнозір дівчинці півголови зніс би. А так він тільки лишив у неї на щоці глибоку — до кістки — рану й відтяв праве вухо. Мейстрові Калеоту вдалося врятувати їй життя, але ні примочки, ні припарки не зможуть відновити її обличчя. Вона ж була моєю годованкою, Аріанно, судженою твого рідного брата, вона перебувала під моєю протекцією! Ти зганьбила нас усіх.

— Я не збиралася її кривдити,— заперечила Аріанна.— Якби Гота не втрутився...

— ...ти б коронувала Мірселлу, щоб підняти повстання проти її брата. І тоді б дівчинка не вухо втратила, а життя.

— Це якби ми програли.

— «Якби»? Ти хотіла сказати — «коли». Дорн з усіх Сімох Королівств найменш густо заселений. Юному Дракону, коли він писав свою книгу, було приємно трохи збільшити чисельність наших військ, щоб додати слави своєму завоюванню, а нам було приємно цю вигадку плекати, щоб вороги вважали нас могутнішими, але князівна мусить знати правду. Доблесть ніколи не замінить чисельності. Дорн не може сподіватися самотужки виграти війну проти Залізного трону. Але може так статися, що ти нам цю війну принесла. Пишаєшся? — запитав князь, але не чекав на відповідь.— Що мені з тобою робити, Аріанно?

«Пробач мене»,— хотілося сказати їй, але батькові слова надто глибоко її образили.

— Як що? Те, що й завжди: нічого.

— З тобою важко тримати гнів на припоні.

— А ти не тримай, бо ще задушишся ним...— (Князь промовчав).— Скажи: звідки ти дізнався про наші плани?

— Я ж князь Дорнський. У мене багато хто шукає ласки.

«Виказав хтось...»

— Ти все знав, та все одно дозволив нам забрати Мірселлу. Чому?

— Це таки була помилка, і як виявилося, дуже гірка. Ти ж моя донька, Аріанно. Дівчинка, яка, забивши коліно, прибігала до мене. Я не міг повірити, що ти за моєю спиною готуєш змову. Я мав дізнатися правду.

— Дізнався. А я хочу знати, хто мене виказав.

— На твоєму місці я б теж хотів таке дізнатися.

— То ти мені скажеш?

— Навіть не уявляю, для чого мені це робити.

— Гадаєш, сама я правду не зможу вивідати?

— Спробуй. А доти тобі доведеться не довіряти нікому... а князівні трохи недовірливості не завадить,— князь Доран зітхнув.— Ти мене розчаровуєш, Аріанно.

— Обзивали ворони крука чорним. Ти багато років розчаровував мене, батьку.

Вона не хотіла бовкнути