Бенкет круків - Джордж Мартін

Серсі пригорнула Озні за шию.

— Не хочу примушувати вас брехати,— прошепотіла вона хрипко.— Дайте мені годину й приходьте до мене в спальню.

— Ми чекали надто довго,— озвався він і, запустивши пальці за корсаж її сукні, рвонув; шовк луснув з таким гучним тріском, аж Серсі перелякалася, що його чути на всю Червону фортецю.

— Знімайте решту, поки я все не подер,— мовив Озні.— Корону лишіть. Вам гарно в короні.

Князівна у вежі

Ув'язнення було не надто суворим.

Аріанна втішалася бодай цим. Навіщо батькові так старатися забезпечити її всіма вигодами у в'язниці, якщо він прирік її на зрадницьку смерть? «Не може він мене стратити,— всоте переконувала вона себе.— Нема в ньому такої жорстокості. Я ж його кров і плоть, його спадкоємиця, його єдина донька». Якщо доведеться, вона кинеться йому під колеса візка, визнає провину, вимолюватиме прощення. І плакатиме. І він, побачивши, як по щоках їй котяться сльози, обов'язково її пробачить.

Та чи пробачить вона сама себе?

«Арео,— просилася вона в свого полонителя під час довгої спекотної мандрівки з Зеленокровиці назад у Сонцеспис,— я не хотіла скривдити дівчинку. Повірте мені!»

Гота у відповідь лише кректав. Аріанна відчувала його злість. Від нього втік Темнозір — найнебезпечніший з усіх змовників. Відірвався від переслідування та зник у глибині пустелі з клинком окровленим в руках.

«Ви ж знаєте мене, капітане,— казала Аріанна, а милі пролітали повз.— Ви ж мене змалечку знаєте. Ви ж завжди мене захищали, як захищали мою маму, коли ще тільки приїхали з нею з Великого Норвоса, щоб стати в чужому краю їй за щит. Ви мені потрібні. Потрібна ваша допомога. Я не хотіла...»

«Немає значення, чого ви хотіли, маленька князівно,— мовив нарешті Арео Гота,— а тільки те, що зробили,— обличчя в нього лишалося кам'яним.— Мені дуже прикро, але командує мій князь, а Гота підкоряється».

Аріанна очікувала, що її поставлять перед батьковим престолом під вітражною банею у Вежі сонця. Натомість Гота доправив її у Списовежу під опіку батькового сенешаля Рикассо й сера Манфрея Мартела, каштеляна. «Князівно,— звернувся до Аріанни Рикассо,— пробачте старому сліпцю, що не зможу піднятися нагору разом з вами. Ноги мої з такою кількістю сходинок не впораються. Вам приготували кімнату. Проведе вас туди сер Манфрей, і там ви чекатимете на милість князя».

«Ви хотіли сказати — немилість князя. Моїх друзів ув'язнять так само, як і мене?» В полоні Аріанну розлучили з Гарином, Дрі й рештою, і Гота відмовлявся казати, що буде з ними. «Це вирішуватиме князь»,— ось і все, що мовив на це капітан. Але сер Манфрей виявився трохи приязнішим. «Їх усіх доправили в Дощаницю й морем перевезуть на Голий Гастон — потримають там, поки князь Доран вирішуватиме їхню долю».

Голий Гастон — старий півзруйнований замок, що ліпиться на скелі в Дорнському морі, страшна й сувора в'язниця, куди засилають гнити й гинути найлихіших злочинців. «Батько збирається їх стратити? — не могла повірити Аріанна.— Вони робили це з любові до мене. Якщо батько хоче пролити кров, то нехай мою проливає».

«Як скажете, князівно».

«Я хочу з ним поговорити».

«Він так і думав, що схочете». Сер Манфрей, узявши її за руку, повів її сходами нагору — вище й вище, аж їй нарешті забракло повітря. Списовежа півтори сотні футів заввишки, а камера Аріанни була майже на самій горі. Аріанна дорогою роздивлялася двері: цікаво, чи не замкнено за одними з них когось із гадюк.

Коли ж і по ній замкнулися двері, Аріанна обстежила нову домівку. Камера була простора, вигідна. На підлозі розстелені мирські килими, захочеться випити — є червоне вино, закортить почитати — є книжки. В кутку стояв вишуканий столик для гри в сивас, фігури на якому були зі слонової кості й онікса, от тільки Аріанні не було з ким пограти в сивас, навіть якби закортіло. Ліжко з периною і виходок з мармуровим сидінням, де стояв кошик ароматних трав. З такої висоти відкривався чудовий краєвид. Одне вікно виходило на схід, тож можна було помилуватися, як над морем піднімається сонце. З другого виднілася внизу Вежа сонця, а далі — Серпантинові стіни й Трояка брама.

Обстежити камеру забрало менше часу, ніж забирає шнурування сандалій, та принаймні це допомогло поки що втриматися від сліз. Аріанна побачила миску й карафу прохолодної води, тож вимила руки й обличчя, але хоч як вона терла шкіру, не могла стерти свого горя. «Арис,— подумала вона,— мій білий лицар». На очі набігли сльози — й от уже вона схлипує, здригаючись усім тілом. Їй пригадалося, як важка Готина барда розтинає м'ясо й кістки, як летить голова... «Навіщо ти це зробив? Навіщо змарнував своє життя? Я ж тебе не просила, я не хотіла, я просто хотіла... я хотіла... я хотіла...»

В сльозах вона заснула... вперше, якщо не востаннє. Навіть уві сні не знайшла вона спокою. Наснилося їй, як Арис Окгарт пестить її, усміхається до неї, каже, як він її кохає... але з нього стирчали стріли, а з ран цебеніла кров, перетворюючи біле вбрання на червоне. Десь у глибині душі Аріанна вві сні усвідомлювала, що це — нічний кошмар. «Зранку все розвіється»,— сказала собі князівна, однак ранок прийшов, а вона й досі сиділа в камері, сер Гарис так і був мертвий, а Мірселла... «Я не хотіла такого, не хотіла... Не збиралась я кривдити дівчинку. Я хотіла королевою її зробити. Якби нас не зрадили...»

«Виказав хтось»,— ось як висловився Гота. На згадку про це Аріанна й досі закипала гнівом. Вона чіплялася за цей гнів, підживлюючи полум'я в серці. Гнів — це ліпше за сльози, ліпше за горе, ліпше за докори сумління. Виказав хтось, кому вона довіряла. Через це загинув Арис Окгарт, убитий радше тихим словом зрадника, ніж капітановою бардою. І кров, що заюшила обличчя Мірселли, це теж справа рук зрадника. Виказав хтось, кого князівна любила. Це був найболючіший удар.

Аріанна побачила в ногах ліжка кедрову скриню, повну її речей, отож скинула брудний після подорожі одяг, у якому й спала, й убралася в найвідвертішу сукню, що там була,— у шовковий серпанок, який наче й затуляв усе, але не приховував нічого. Може, князь Доран і ставиться до неї, як до дитини, але вдягатися як дитина вона не буде. Вона знала: таке вбрання