Гра престолів - Джордж Мартін

— Так, великий наїзнику, — відповіла Міррі Маз Дуур, торкаючись свого побитого обличчя. — А ваші груди слід промити та зашити, щоб рана не запалилася.

— То зроби так, — наказав хал Дрого.

— Великий наїзнику, — мовила жінка, — моє приладдя та трунки лишилися у божому домі, де цілющі сили наймогутніші.

— Я понесу тебе, кров моєї крові, — виступив наперед Хагго.

Хал Дрого махнув рукою, заперечуючи.

— Я не потребую допомоги інших чоловіків, — мовив він голосом твердим та погордливим.

Він стояв сам, вивищуючись над усіма. Новий струмок крові потік грудьми там, де арах Ого відрізав йому соска. Дані швидко підбігла йому під бік.

— Я не інший чоловік, а твоя жінка, — зашепотіла вона, — тож зіприся на мене.

Дрого поклав величезну долоню їй на плече, і вона понесла на собі трохи його ваги, поки вони разом шкутильгали до великого саманного храму. Троє кревноїзників не відставали. Дані наказала панові Джорагу та воякам хасу вартувати вхід і пильнувати, щоб ніхто не підпалив храм, поки вони всередині.

Вони пройшли вервечкою передпокоїв, а тоді до великої палати посеред храму, під самою цибулиною. Згори, з прихованих вікон, лилося тьмяне світло. На стінах у держаках диміло кілька смолоскипів. Земляною підлогою були розкидані овечі шкури.

— Отуди, — вказала Міррі Маз Дуур на вівтар, великий шматок каменю з синіми жилками, різьблений картинами чабанів та овець.

Хал Дрого влягся на вівтаря, а стара кинула на жарівницю жменю сухого листя, від якого палата наповнилася пахощами.

— Краще вам чекати надворі, — мовила вона до решти.

— Ми кров його крові, — відповів Кохолло. — Чекати тут.

Котхо підступив ближче до Міррі Маз Дуур.

— Знай ось це, жона Ягнячого Бога. Зробиш щось халу — зробимо і тобі.

Він витяг свого білувального ножа і показав їй лезо.

— Вона нічого йому не зробить.

Дані відчувала довіру до цієї немолодої, не надто гожої жінки з пласким носом; зрештою, вона сама врятувала її з жорстоких рук ґвалтівників.

— Якщо вже лишаєтеся, то допоможіть, — мовила Міррі до кревноїзників. — Великий Наїзник надто сильний для мене. Тримайте його на місці, поки я витягатиму стрілу з рани.

Вона дозволила ганчір’ю, яке лишилося в неї від одягу, вільно впасти до пояса, відчинила різьблену скриню і взялася до пляшечок, коробочок, ножів та голок. Скінчивши приготування, відламала зубчасте вістря стріли і витягла її стрижень, щось співучо промовляючи лазарянською говіркою. Тоді закип’ятила глек вина у жарівниці й налила його на рани. Хал Дрого сипав прокльонами, але не рухався. Жриця наклала на рану від стріли шар мокрого листя і зав’язала її, а тоді взялася до порізу на грудях: змастила блідою зеленою мастю і натягнула клапоть шкіри на місце. Хал скреготав зубами і ковтав крики. Божа жона витягла срібну голку та котушку шовкових ниток і почала зашивати по живому, а коли скінчила, змастила шкіру якоюсь червоною олією, наклала ще листя і зав’язала груди шматком ягнячої шкури.

— Ви маєте казати молитви, які я вам дам, і тримати шкуру на місці десять днів та десять ночей, — приписала вона. — Буде лихоманка, буде свербіти, а після зцілення залишиться великий рубець.

Хал Дрого сів, теленькаючи дзвіночками.

— Я співаю пісень про свої рубці, овеча відьмо.

Він зігнув руку і зіщулився.

— Не пийте ані вина, ані макового молочка, — застерегла вона. — Болітиме сильно, але ви маєте зберігати тіло міцним, щоб боротися з отруйним духом.

— Я хал, — відповів Дрого. — Я плюю на біль і п’ю те, що забажаю. Кохолло, лейбика.

Старший чоловік поспіхом вийшов.

— Раніше, — мовила Дані до неоковирної лазарянки, — я чула, як ви говорили про породільські пісні…

— Я знаю всі таємниці кривавого ложа, срібна царице, і досі не втратила жодного немовляти, — відповіла Міррі Маз Дуур.

— Мій час наближається, — мовила Дані. — Я б хотіла, щоб ви приймали моє дитя, якщо буде ваша ласка.

Хал Дрого зареготав.

— Місяцю мого життя, ласки невільниці ніхто не питає. Їй наказують. Вона зробить, як я скажу. — І зістрибнув з вівтаря. — Ходімо, кров моя. Коні кличуть, а тут лишився самий попіл. Час сідати у сідло.

Хагго вийшов за халом з храму, але Котхо лишився і втупився у Міррі Маз Дуур довгим важким поглядом.

— Пам’ятай, маегі: як ся матиме хал, так матимеш і ти.

— Воля твоя, наїзнику, — відповіла жінка, збираючи свої слоїки та пляшечки. — Великий Пастир вбереже свою паству.

Тиріон VIII

На пагорбі понад королівським гостинцем, під великим в’язом поставили на кобильницях довгого стола з грубо тесаних соснових дощок, укритих золотою парчею. За ним, поруч зі своїм шатром, вечеряв князь Тайвин з обраним значковим панством та лицарством. Над головами в них віяв на довгому списі величезний кармазиново-золотий прапор.

Тиріон на вечерю спізнився. Потерпаючи від натертих сідлом болячок, він кисло розмірковував, що товариство, напевне, має немалу розвагу з того, як він шкутильгає догори пагорбом. Денний перехід був довгий та втомний, і Тиріонові кортіло цього вечора добряче нализатися. Настали сутінки, у повітрі гасало безліч світляків.

Кухарі саме подавали м’ясиво: п’ятьох молочних паців з хрумко засмаженою шкірочкою, кожного з іншим плодом у роті. Від пахощів у Тиріона потекла слина.

— Даруйте мені, панове, — мовив він, сідаючи на лаву коло свого дядька.

— Мабуть, треба доручити тобі поховання наших мертвих, Тиріоне, — зазначив князь Тайвин. — Якщо ти так припізнятимешся до битви, як до вечері, то ворогів тобі вже не лишиться.

— Та годі, пане батьку. Хіба ви не збережете мені двійко-трійко селюків на розправу? — відповів Тиріон. — Але не надто багато, я ж бо не жадібний.

Він налив келих вина і подивився, як пахолок ріже порося. Шкірка тріскала під ножем, зі страви витікав гарячий сік. Краснішого видовища Тиріон не бачив уже давно.

— Роз’їзди пана Аддама сповіщають, що військо Старків пройшло на південь від Близнюків, — повідомив батько, поки накладали м’яса. — До Старка приєдналося військо, зібране князем Фреєм. Тепер вони не далі, ніж за денний перехід від нас на північ.

— Прошу вас, пане батьку, — мовив Тиріон. — Не за вечерею ж!

— Тобі що, від думки про битву з молодшим Старком кусень у горло не лізе? А твій брат Хайме вже