Гра престолів - Джордж Мартін
Деякі з круків ще їли. Пошматоване м’ясо довгими нитками звисало в них із дзьобів. Решта, здавалося, спостерігала за людьми. Джон відчував на собі малі чорні оченята.
— І ось настав мій день… чи не це ви хочете мені сказати?
Маестер Аемон повернув голову і… подивився на нього своїми мертвими білими очима, неначе зазирнув у самісіньке серце. Джон відчув себе голим, нічим не прикритим. Він узяв відро обома руками і вкинув решту м’ясива крізь ґрати. Шматки м’яса та бризки крові розлетілися навкруги, лякаючи круків. Птахи злетіли у повітря, шалено галасуючи; найспритніші хапали м’ясо просто на літу і жадібно ковтали. Джон відпустив порожнє цебро, і воно брязнуло на підлозі.
Старий поклав змарнілу плямисту руку на його плече.
— Це боляче, хлопче, — мовив він тихо. — О, так. Вибирати… завжди було боляче. І буде. Я знаю.
— Ви нічого не знаєте, — гірко мовив Джон. — Ніхто цього не знає. Хай я лише байстрюк, та все ж це мій батько…
Маестер Аемон зітхнув.
— Хіба ти не чув нічого з моєї розповіді, Джоне? Гадаєш, ти такий перший?
Він хитнув туди-сюди старечою головою. Рух був сповнений неймовірної втоми.
— Тричі боги вважали за потрібне перевірити мої обітниці на міцність. Вперше — коли я був хлопчиком, вдруге — у розквіті чоловічих сил, і втретє — вже на старість. До того часу сили залишили мене, очі затуманилися, і все ж останній вибір виявився не менш болючим за перший. Мої круки приносили вісті з півдня — слова, чорніші за їхні крила. Про падіння мого дому, про смерть моїх родичів, про безчестя і спустошення. Що я міг зробити — старий, сліпий, виснажений? Я був безпорадний, мов немовля, міг тільки побиватися і сидіти тут усіма забутий, поки мордували бідного братового онука, і його сина, і навіть малих онучат…
Джона вразили сльози, що блищали у очах старого.
— Хто ви? — запитав він тихо, майже налякано.
Беззуба посмішка затремтіла на старечих вустах.
— Усього лише маестер Цитаделі, прив’язаний службою до замку Чорного і Нічної Варти. У нашому братстві ми полишаємо родові імена, коли складаємо обітниці та накладаємо на себе ланцюга.
Старий торкнувся маестерського ланцюга, який вільно звисав навколо його тонкої, безплотної шиї.
— Мій батько — Маекар, Перший тако наречений. Мій брат Аегон царював після нього у моє місце. Мій дід назвав мене на честь принца Аемона Драконолицаря — свого дядька або батька, залежно від того, яким пліткам вірити. Саме він дав мені ім’я Аемон…
— Аемон… Таргарієн? — Джон ледве вірив своїм вухам.
— Колись був, — мовив старий. — Колись був. От бачиш, Джоне, я таки дещицю знаю… і тому не візьмуся вирішувати, чи тобі залишатися, а чи їхати. Зроби цей вибір сам і живи з ним до кінця своїх днів. Так само, як я.
Його голос ослабнув до шепоту.
— Так само, як я…
Даянерис VII
Коли битва скінчилася, Дані пустила срібну полем трупів. Її служниці та воїни хасу їхали слідом, жартуючи та сміючись між собою.
Дотракійці пошматували землю копитами коней, видрали з неї жито і сочевиці, а тоді арахами та стрілами засіяли ниву людською плоттю і полили кров’ю. Вмираючі коні, повз яких вона їхала, підіймали голови та верещали до неї. Стогнали й молилися поранені люди. Поміж них походжали «джака ран», «дарувальники милосердя» з важкими сокирами, що збирали врожай голів з мертвих та вмираючих. Слідом поспішала зграйка малих дівчаток, які висмикували з трупів стріли та складали у кошики. Останніми скрадалися, принюхуючись, кощаві й голодні дикі собаки, зграї яких ніколи далеко не відходили від халазару.
Вівці найдовше за всіх лежали мертві. Їх, напевне, були тисячі — почорнілих від мушви, потиканих стрілами. Дані знала, що то робота вершників хала Ого; в халазарі Дрого не було таких дурнів, щоб витрачати стріли на вівці, поки чабани гуляли недобиті.
Містечко горіло. Чорні дими звивалися вихорами, здіймаючись у важке синє небо. За понівеченими саманними стінами туди-сюди гасали вершники, довгими батогами зганяючи вцілілих докупи з димних руїн їхніх домівок. Жінки та діти халазару Ого йшли не без певної гідності, навіть після нищівної поразки. Тепер їм судилася неволя, та вони її, здається, не боялися. З міщанами все було інакше. Дані жаліла їх, бо сама пам’ятала, що таке безнадійний жах. Матері шкутильгали з порожніми, мертвими обличчями, тягнучи зарюмсаних дітей за руки. Серед них було лише кілька чоловіків: калік, боягузів та старих дідів.
Пан Джораг казав, що люди цієї країни звали себе лазарянами, але дотракійська назва для них була «гаеш рахі», «ягнятники». Дані спершу плутала їх з дотракійцями, бо ті мали таку саму мідну шкіру та мигдалевидні очі. Але тепер вони здалися їй зовсім чужими: кремезні, плосколиці, з незвично коротко підрізаним чорним волоссям. Ці люди пасли овець, їли городину. Хал Дрого казав, що їхня земля починається південніше від коліна річки. А трава Дотракійського моря росла не для овець.
Дані побачила, як один хлопчик вискочив та побіг до річки. Хтось із наїзників відрізав його і завернув назад, ще кілька оточили з усіх боків і почали ганяти туди-сюди, ляскаючи батогами просто у обличчя. Один літав ззаду і шмагав жертву по сідницях, доки ногами не потекла кров. Інший захльоснув гомілку батогом і смикнув, збивши на землю. Нарешті, коли малий міг уже тільки повзати, забава набридла наїзникам, і вони прикінчили хлопця стрілою в спину.
Пан Джораг зустрів її ззовні розтрощеної брами. Він мав на собі кольчугу, темно-зеленого вапенрока, латні рукавиці, поножі та шолом темно-сірої сталі. Дотракійці почали були глузувати з нього як з боягуза, коли побачили в обладунку, та лицар забив кпини їм назад у зуби. Спалахнули пристрасті, меч схрестився з арахами, і наїзник, що глузував найгучніше, залишився позаду спливати кров’ю.
Під’їжджаючи, пан Джораг підняв забороло свого пласковерхого шолома.
— Ваш вельможний чоловік чекає на вас у містечку.
— Дрого не поранили?
— Кілька подряпин, — відповів пан Джораг, — та загрози ніякої. Він сьогодні вбив двох халів. Спершу хала Ого, а тоді його сина Фого, що став халом після смерті Ого. Кревноїзники зрізали дзвіночки з їхнього волосся, і тепер хал Дрого з кожним кроком теленькає ще гучніше.
Ого з сином сиділи
