Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця - Террі Гудкайнд

— Який?

Шота вказала пальцем в небо.

— Ти можеш полетіти.

Річард скинув голову.

— Полетіти?!

— Дракон, якого Сікс зачарувала і використовувала, — на кріпосному валу.

— Дракон! — Вигукнув Зедд. — Ти чекаєш, що Річард полетить на драконі? Що за дракон?

— Сердитий.

— Сердитий? — Перепитав Річард.

— Боюся, що я не дуже хороша в ролі матері дракона, але я приручила його, — Шота знизала плечима. — Трохи, по крайній мірі.

Всі чекали Річарда в коридорі, поки він швидко переодягався в одяг з свого пакета. Коли він переодівся, у Келен перехопило подих від виду того, кого вона побачила.

Поверх чорної сорочки була одягнена чорна, відкрита з боків туніка, прикрашена дивними символами, які зміїлися по широкій золотій стрічці, повністю оббігаючи навколо неї. Широкий, багатошаровий шкіряний пояс, покритий ще більшою кількістю емблем, підтримував чудову туніку на його талії. Стародавня, оснащена шкірою перев'язь, що тримала оброблені золотом і сріблом піхви Меча Істини перетинала його праве плече. На кожному зап'ясті була широка підбита шкірою срібна стрічка, несуча з'єднані кільця, усередині яких теж були дивні символи. Чорні чоботи поверх його чорних штанів також мали запонки, що оточувалися візерунками. На широких плечах спочивав плащ, який, здавалося, був зроблений з тканого золота.

Він виглядав так, як на думку Келен і повинен був виглядати бойовий маг. Він був гідний повелівати королями. Він виглядав, як лорд Рал.

Тепер Келен без всяких утруднень могла зрозуміти, чому Ніккі була закохана в нього. Вона була чи не найщасливішою жінкою в світі. І вона була до того ж тією, хто був гідний цієї людини.

— Давайте поспішимо, — сказав він Шоті.

Шота, простуючи розміреним кроком уздовж по центру залів у своїй напівпрозорій сірій сукні, що вилася за нею, вела їх через підсобні, неоздоблені переходи замку, які немов спорожніли. Час від часу вона робила змах рукою у напрямку до дверей або проходу, ніби утримувала будь-кого від того, щоб турбувати їх. Швидше за все, так воно і було, оскільки ніхто не затримав маленьку компанію людей, які поспішали по коридорах.

Вони всі зупинилися позаду відьми, коли вона, нарешті, зупинилася біля важких дубових дверей. Вона окинула всіх поглядом, ніби запитуючи, чи готові вони, потім відкрила навстіж важкі дубові двері. Коли вони вийшли через двері в похмурий день, лише плащ Річарда не втратив свого блиску. На кріпосному валу вони зустрілися лицем до лиця з величезним звіром з блискучою червоною лускою і немовби з лісом шипів з чорними наконечниками на спині.

Рев полум'я пронісся уздовж кріпосного валу, розкидаючи землю і камінчики на всі боки. Вони всі відсахнулися назад.

— Це не Скарлет, — сказав Річард. — Я думав, що мова йшла про Скарлет.

— Ти знайомий з драконом? — Запитала Келен.

— Так, так само, як і ти, але не з цим. Цей побільше, і в цілому виглядає набагато норовистішим.

Спека від клубів вогню знову відкинула їх назад. Шота, безтурботно наспівуючи приємну пісню, ненавмисно вийшла вперед. Вогонь зупинився. Дракон плавно опустив свою голову до неї, нахиливши її до них, немов висловлюючи цікавість. Поки Шота шепотіла щось таке, чого Келен не могла розчути, дракон м'яко пофиркував від задоволення.

Шота, погладжуючи пальцями під підборіддям у дракона, повернулася назад до них.

— Річард, давай же, поговори з цим симпатичним хлопцем.

Дракон видавав звуки, майже схожі на муркотіння під її слова.

Річард спішно вийшов вперед.

— У мене є друг дракон, — звернувся він до чудовиська. — Може, ти чув про неї. Її звуть Скарлет.

Масивна істота закинула свою голову вверх і випустила стовп полум'я в небо. Його зубчастий хвіст зі свистом пронісся уздовж кріпосного валу, збиваючи великі блоки з верху кам'яної стіни.

Червона голова хитнулася назад вниз. Він ошкірився і гарчав, демонструючи злобно виглядаючі ікла.

— Скарлет — моя мати, — прогарчав дракон.

Річард виглядав приємно здивованим.

— Скарлет — твоя мати? Так ти Грегорі?

Дракон потягнувся ще ближче, обнюхав Річарда і спохмурнів. Плащ Річарда здіймався від кожного подиху повітря.

— Хто ти, чоловічок?

— Я — Річард Рал. В останній раз, коли я бачив тебе, ти був яйцем, — Річард, як ніби розмовляючи зі старим другом, окреслив половину кола своїми руками. — Ти був ось таким великим.

— Річард Рал, — Грегорі посміхнувся і його ворожість випарувалася. — Моя мати розповідала мені про тебе.

Річард поклав руку на морду Грегорі. Його голос став ніжним, стурбованим.

— У неї все добре? Магія слабшає. Я переживав, чи не зашкодило їй чимось це.

Грегорі пирхнув клубом диму.

— Вона дуже хвора. Вона стає з кожним днем слабішою. Я більш сильний і ще в змозі літати. Я приношу їй їжу, але відьма перешкоджала тому, щоб я був в змозі робити це. Я не знаю, як допомогти їй. Я хвилююся, що вона буде втрачена для мене.

Річард сумно кивнув.

— Це — шкідництво, яке шими викликали в цьому світі. Воно руйнує всю магію.

Грегорі кивнув своєю величезною головою.

— Тоді червоні дракони приречені.

— Як і всі ми. Якщо я не зможу зупинити цю порчу.

Велика голова скинулась в бік так, що Грегорі міг вдивитися в Річарда одним жовтим оком.

— Ти можеш зробити це?

— Можливо, але я ще не впевнений, як. Я знаю, що я повинен дістатися до Народного Палацу, там я і зможу спробувати.

— Народного Палацу? Де чекає темна армія?

Річард кивнув.

— Точно. Швидше за все, я єдиний, хто зможе зупинити цю порчу. Ти можеш допомогти дістатися нам туди?

— Я тепер вільний. Вільний дракон не служить людині.

— Я не прошу, щоб ти був моїм слугою, а