Гра престолів - Джордж Мартін

— Семе? — Джон підвівся. — Що таке? Хочеш меча подивитися?

Якщо знала решта, то, безперечно, знав і він.

Товстун хитнув головою.

— Колись я був спадкоємцем батьківського клинка, — збентежено мовив він. — Той звався «Серцеруб». Пан Рандил давав його мені потримати кілька разів, але я завжди лякався. То був валірійський булат, дуже гарний, але такий гострий, що я боявся сестричок зачепити. Тепер його отримає Дікон.

Він витер спітнілі долоні об кожуха.

— Я, власне… маестер Аемон просить тебе до себе.

Міняти перев’язки було ще зарано. Джон підозріливо скривився.

— Чого? — запитав він.

Сем мав такий винуватий вигляд, що інша відповідь не була потрібна.

— Ти сказав йому, га? — розсердився Джон. — Ти сказав йому, що сказав мені.

— Я… він… Джоне, та я не хотів… він питав… тобто я думаю, він і так знав, він бачить таке, що більше ніхто…

— Сліпі не бачать, — плюнув Джон з відразою. — Дорогу знайду сам.

І полишив Сема тремтіти з відкритим ротом.

Він знайшов маестра Аемона у крукарні нагорі. Той годував круків, переходячи від клітки до клітки разом із Клідасом, який тяг відро рубленого м’яса.

— Сем казав, що ви мене кликали?

Маестер кивнув.

— Справді кликав. Клідасе, віддай відро Джонові. Може, він матиме ласку допомогти мені.

Горбань з рожевими очицями віддав Джонові відро і подріботів сходами донизу.

— Просто кидай м’ясо до кліток, — звелів йому Аемон. — Далі птахи вже самі.

Джон переклав відро до правої руки і занурив ліву в скривавлене місиво. Круки почали шалено галасувати і налітати на ґрати, б’ючи по металі чорними, як ніч, крилами. М’ясо було порубане на шматочки, не більші за членик пальця. Коли він набрав повну жменю і кинув мокрі червоні обрізки до кліток, галас і метушня посилилися. Двоє найбільших птахів схопилися у двобої за смачний кусень. Джон швидко набрав другу пригорщу і кинув услід за першою.

— А крук пана Мормонта любить зерно і садовину.

— То рідкісний птах, — відповів маестер. — Круки не відмовляються від зерна, та загалом більше полюбляють м’ясо. Воно дає їм силу, а ще, боюся, їх надто тішить запах крові. У цьому вони схожі на людей… і так само, як люди, вони не схожі один на одного.

Джон не знав, що на це казати. Він кидав м’ясо, питаючи себе, навіщо його покликали. Старий напевно скаже йому, коли прийде час. Маестра Аемона ніхто не смів підганяти.

— Голубів також можна вивчити носити листи, — продовжував маестер, — хоча крук більший, хоробріший, краще літає, набагато кмітливіший, здатний ліпше захистити себе від хижих птахів… і все ж круки чорні, вони їдять мертвих, тому деякі побожні люди їх цураються. Баелор Блаженний прагнув замінити усіх круків голубами, чи ти знав?

Маестер повернув до Джона свої білі очі, посміхаючись.

— А от Нічна Варта недарма надає перевагу крукам.

Джонові пальці були у відрі, кров заляпала руку по самий зап’ясток.

— Дивен каже, що дичаки кличуть нас гайворонами, — відповів він невпевнено.

— Гайворон є бідним родичем крука. Обидва вони — жебраки у чорному, їх ненавидять і не розуміють.

Джон бажав би зрозуміти, про що вони оце балакають і навіщо. Яке йому діло до круків та голубів? Якщо старому є що сказати, чому б не сказати відразу?

— Джоне, ти колись прагнув знати, чому братчики Нічної Варти не беруть дружин і не породжують дітей? — раптом запитав маестер Аемон.

Джон знизав плечима.

— Та ні.

Він вкинув ще м’яса. Пальці лівої руки були слизькі від крові, а права боліла від ваги відра.

— Щоб не любити, — відповів маестер, — бо любов несе загибель честі та кладе край обов’язку.

Джон не міг погодитися, проте змовчав. Маестер мав сто років віку і великий вплив у Нічній Варті; Джонові не личило з ним сперечатися.

Старий, здавалося, відчув його незгоду.

— Скажи-но мені, Джоне, якби настав такий день, коли твій вельможний батько мусив би вибирати між честю з одного боку і коханими людьми з іншого, то що б він зробив?

Джон завагався. Він хотів був сказати, що князь Едард ніколи б не зганьбив своєї честі навіть заради кохання, проте всередині тоненький лукавий голосочок шепотів: «Він породив байстрюка — де тут честь? А твоя мати — де його обов’язок перед нею? Він навіть імені її не казав».

— Він би вчинив так, як належить, — мовив Джон… занадто гучно, щоб заглушити сумніви. — Хай там що.

— Тоді князь Едард — із тих людей, яких у світі є один на десять тисяч. Більшість із нас не мають такої сили. Що таке честь порівняно з коханням жінки? Що значить обов’язок у ту мить, коли тримаєш на руках новонародженого сина… або бачиш посмішку улюбленого брата? Слова за вітром, ось що. Слова за вітром. Ми лише люди, і боги створили нас кохати. То наша слава і наша велика біда.

— Люди, які утворили Нічну Варту, знали, що лише їхня мужність береже світ людей від темряви з півночі. Вони знали, що не можуть ділити свою вірність, бо це послабить їхню рішучість. Тому вони дали обітниці не мати ані дружин, ані дітей.

— Та в них були брати і сестри. Матері, які дали їм життя, батьки, які дали їм імена. Вони прийшли сюди з сотні ворогуючих королівств і знали, що часи зміняться, а люди — ні. Тому вони присягнулися, що Нічна Варта не стане на жоден бік у війнах того світу, який вони оберігали.

— Вони дотримали присяги. Коли Аегон вбив Чорного Гарена і забрав собі його королівство, Гаренів брат був князем-воєводою на Стіні та мав під своїм проводом десять тисяч мечів. Він не ступив ані кроку на південь. У ті часи, коли Семицарство ще було сімома окремими королівствами, не минало жодного покоління людей, щоб три або чотири з них не воювали між собою. Але Варта не ставала на жоден бік. Коли андали перетнули вузьке море і зім’яли королівства першолюдей, сини розбитих королів дотрималися обітниць і залишилися чатувати на Стіні. Так було завжди, незліченні роки. Такою є ціна честі.

— Коли боягузові нема чого боятися, він не поступається хоробрістю іншим. Ми усі виконуємо свій обов’язок, коли за це не треба платити тяжку ціну.