Бенкет круків - Джордж Мартін

«Хочете, щоб я це вголос сказав?» Біля входу в шатро стояла Пія з повним оберемком одягу. Крім того, розмову слухали і зброєносці, і співець. «Нехай слухають,— подумав Джеймі.— Нехай весь світ це чує. Мені байдуже». Він вичавив посмішку.

— Ви ж бачили, скільки нас, Едмуре. Ви бачили драбини, башти, метавки, тарани. Досить мені віддати наказ — і мій кузен наведе переправу через рів і розтрощить вам браму. Загинуть сотні людей, і то переважно ваших. У першій лаві підуть ваші колишні прапороносці, отож свій ранок ви почнете з убивства батьків і братів тих вояків, які гинули за вас у Близнючках. У другій лаві підуть Фреї, їх у нас не бракує. А мої західняки рушать за ними, коли у ваших лучників уже закінчаться стріли, а ваші лицарі втомляться так, що вже й клинок підняти не будуть у змозі. Щойно замок впаде, на мечі візьмуть усіх, хто ще лишатиметься всередині. Отари ваші поріжуть, богопраліс зрубають, фортеці й вежі спалять. Я навіть мури розвалю, а потім поверну Ріннєкрут, щоб змив і руїни. І коли я закінчу, вже й повірити неможливо буде, що тут колись стояв замок,— Джеймі звівся на ноги.— Дружина ваша може народити передчасно. Думаю, ви ж захочете подивитися на дитину? Щойно маля народиться, я відішлю його вам. З метавки.

Запала тиша. Едмур сидів у купелі. Пія притискала одяг до грудей. Співець підкручував струну на лірі. Малий Лу вибирав м'якуш з окрайця хліба, щоб зробити хлібну миску, та вдавав, що нічого не чув. «З метавки»,— подумки повторив Джеймі. Якби тут була тітка, вона б і тепер сказала, що справжній син свого батька — Тиріон?

Нарешті Едмур Таллі здобувся на слово.

— Я можу просто зараз вистрибнути з купелі й убити вас на місці, Царевбивце.

— Спробуйте.

Джеймі чекав. Едмур не ворухнувся, і Джеймі мовив:

— Лишаю вас, насолоджуйтеся обідом. Співче, поспіваєш для нашого гостя, поки він їстиме. Ви ж знаєте пісню, я сподіваюся.

— Оту про дощ? Ага, мілорде, знаю.

Едмур, здалося, тільки зараз його побачив.

— О ні! Тільки не він. Заберіть його від мене.

— Та чого вже, це ж просто пісня,— мовив Джеймі.— Не може бути, щоб він мав аж такий поганий голос.

Cepci

Скільки Cepci його знала, великий мейстер Пайсел завжди був старий, але за три останні ночі він, здавалося, постарів ще на сто років. Цілу вічність він опускався перед нею на рипуче своє коліно, а коли таки опустився, то не міг підвестися, поки сер Озмунд не поставив його ривком на ноги.

Cepci невдоволено роздивлялася його.

— Лорд Кайберн повідомив, що лорд Гайлз своє відкашляв.

— Так, ваша світлосте. Я зробив, що міг, щоб полегшити йому відхід.

— Справді? — зронила королева й обернулася до леді Мерівезер.— Я ж казала, що Розбі мені потрібен живий, хіба ні?

— Так, ваша світлосте, казали.

— Пане Озмунде, а ви цю розмову пригадуєте?

— Так, ви звеліли великому мейстру Пайселу врятувати пана, ваша світлосте. Ми всі це чули.

Пайсел роззявив рота — і зразу стулив.

— Ваша світлість повинна розуміти: я зробив для бідолахи все, що міг.

— Як-от для Джофрі? І його батька, мого коханого чоловіка? Роберт був здоровіший за всіх у Сімох Королівствах, а ви його від вепра не врятували. А, і ще не варто забувати про Джона Арина. Понад сумнів, ви б і Неда Старка вбили, якби я дозволила потримати його трохи довше. Скажіть-но, мейстре, це в Цитаделі ви навчилися заламувати руки й вигадувати виправдання?

Від її тону старий аж скулився.

— Ніхто б не зміг зробити більше, ваша світлосте. Я... завжди служив віддано.

— Коли ви давали пораду королю Ейрису відчинити браму, побачивши, як наближається військо мого батька, це входило у ваше поняття про віддану службу?

— Ну... я недооцінив...

— Добра це була порада?

— Ваша світлість, певно, знає...

— Одне я точно знаю: коли отруїли мого сина, з вас користі було — як зі Сновиди. А ще я знаю, що короні конче потрібне золото, а наш лорд-підскарбій помер.

— Я,— ухопився за це старий дурень,— я складу вам перелік людей, які гідні посісти місце лорда Гайлза у раді.

— Перелік,— Серсі просто не могла повірити в таке нахабство.— Можу уявити, який то буде перелік. Сиві старигані, ненажерливі недоумки й Гарт Грубий,— вона скривила вуста.— Останнім часом ви частенько буваєте в товаристві леді Марджері.

— Так. Так, я... Королева Марджері страшенно тужить через сера Лораса. Я даю її світлості снодійні настоянки та... та інше зілля.

— Понад усякий сумнів. Скажіть-но, це маленька королева наказала вам вбити лорда Гайлза?

— В-вбити? — очі великого мейстра Пайсела стали завбільшки з варені яйця.— Ваша світлість не може вважати... боги праведні, це все його кашель, я... Її світлість ніколи б... вона не зичила лорду Гайлзу зла, навіщо королеві Марджері хотіти його...

— ...смерті? Як навіщо: а щоб підсадити Томену в раду ще одну ружу. Ви підсліпуватий чи підкуплений? Розбі стояв у неї на дорозі, от вона і звела його в могилу. За вашого потурання.

— Ваша світлосте, присягаюся вам, лорд Гайлз помер через кашель,— у мейстра затремтіли вуста.— Я завжди віддано служив короні, служив державі... д-дому Ланістерів.

«Оце в такому порядку?» Страх Пайсела відчувався фізично. «Ну, він уже готовий. Час його дотиснути».

— Якщо ви такий відданий, як запевняєте, то чого ж брешете мені? І навіть не намагайтеся заперечувати. Ви почали витанцьовувати перед панною Марджері ще до того, як сер Лорас поплив на Драконстон, тож не треба мені казочок про те, як ви просто хотіли втішити нашу добру невістку в її горі. Навіщо ви так часто навідуєтесь у Дівосклеп? Залицяєтеся до її рябої септи? Граєтеся з маленькою леді Булвер? Чи шпигуєте за мною, щоб Марджері могла плести свої інтриги?

— Я... я мушу підкорятися. Мейстер дає обітницю служити...

— Великий мейстер дає обітницю служити королівству.

— Ваша світлосте, вона... вона — королева...

— Це я — королева.

— Я хотів сказати... вона — дружина короля, і...

— Я добре знаю, хто вона така. Мені б дізнатися, навіщо їй потрібні ви. Моя невістка нездужає?

— Нездужає? — старий посмикав свою так звану бороду — оті кущики тоненького білого