Зброя вогню - Тарас Завітайло

Замість Мефодія відповіла Гапка:

— Він тепер прийде будь-куди, де є я, адже я його вже викликала, і тепер кровно зв’язана з ним. Я його провідник у цей світ…

І знову запала гнітюча тиша. Андрій стиснув рукоять шаблі.

— Ми мусимо його покінчити, — сказав він і сам здригнувся від цих слів.

— Мусимо, друже, мусимо… Інакше ходити нам упирями по цій землі, без надії на порятунок і відраду, аж до самого Страшного Суду… — невтішно мовив Мефодій.

Раптом надворі почувся тяжкий, повний болю і розпачу жіночий стогін. Усі глянули у вікно. Крізь мутний риб’ячий міхур проглядало чиєсь обличчя.

— Ох, без відради… — простогнав той-таки жіночий голос, і обличчя — явно жіноче — наблизилося впритул до міхура.

Андрій, Мефодій і Гапка закам’яніли.

— І без порятунку! — крикнув той же голос і за якусь мить жіноче обличчя різко змінилося: воно витягнулося, рот розкрився, і два гострих ікла розпороли міхур. Затим мара зникла, і в ту ж хвилину в провалі даху мигнула якась тінь. Гапка вигукнула заклинання, і каганець яскраво спалахнув, освітивши всю землянку. У кутку, біля купи сухого очерету, що обвалився з даху, стояла красива чорноволоса жінка. Великі виразні карі очі швидко зміряли поглядом присутніх і зупинилися на Мефодію. З огляду на зовнішність, вона була татаркою: загострені вилиці, продовгуватий ніс, тонкі й темні, як сама ніч, губи.

— Це не він! — вигукнула Гапка.

У відповідь жінка так моторошно розреготалася, що в Гапки мурашки по спині забігали.

— Це та сама відьма, — прохрипів Мефодій.

— Відьма? Я? — знову розреготалася жінка. — А колись же була коханою, єдиною!.. Може, обіймеш мене, Мефодію?.. Стільки літ не бачились… Сто, а мо’ й більше?

— Будь ти проклята! — крикнув Мефодій, а жінка хижо ощирилася, зблиснувши іклами.

— Це така твоя подяка, Мефодію? Я дала тобі вічне життя!

— Ти дала мені вічні муки! — Мефодій зробив кілька кроків уперед. — І я розірву тебе на шматки!

Відьма розсміялася.

— І ти зможеш підняти на жінку руку?

— А ти не жінка! — просичав Мефодій і відразу ж перетворився на упиря.

Він кинувся на відьму. Та різко сахнулася вбік, крутнулась на місці, і Гапка з Андрієм переконалися, що Мефодій мав рацію: це була зовсім не жінка, а потвора, схожа на Мефодія-упиря, тільки стократ огидніша. Паща її була всіяна іклами, які подекуди протикали щоки і губи, шерсть зібгалася і клоччям звисала на обдертих, ребристих боках. Потвора дико заверещала і кинулася на Мефодія. Той вистрибнув у провал даху, а упириха кинулася за ним. І тієї ж миті надворі почувся страшний гуркіт, двері злетіли з петель, і на порозі з’явилася істота, яку воістину могли породити лише незбагненні глибини пекла.

Це був той, на кого вони чекали. Величезний на зріст, демон статурою своєю трохи нагадував чоловіка: могутні, вкриті густою чорною порослю груди, міцні, м’язисті руки та широкі, кремезні плечі, з-за яких виглядали гігантські кажанячі крила… Лише обличчя істоти було далеко не людським: на неприродно видовженій маківці голови маснилося зализане назад чорне волосся, масивна нижня щелепа видавалася вперед і була всіяна дрібними гострими зубами, верхня щелепа була трохи приплюснута і з неї стирчали два ікла, кожне завбільшки з кинджал. Замість носа зяяла чорна діра. Розріз очей був не горизонтальним, а вертикальним, зіниці горіли пекельною злобою.

Якусь хвилю постоявши на порозі, демон заревів і кинувся на Гапку. Андрій спритним рухом відіпхнув жінку вбік, і тієї ж миті в повітрі просвистіла шабля. Але демон виявився на подив спритним, і клинок залишив лише незначний слід на його могутніх волосатих грудях. Демон несамовито заревів і, обернувшись вихором, пронісся по землянці, змітаючи все на своєму шляху. Вдарившись об стіну, вихор ущух і зробився чоловіком, як дві краплі схожим на того, якого змальовував Мефодій, — високим, вродливим, із зализаним назад і зібраним у хвіст чорним волоссям, у чорному плащі, у шкіряних штанях і чорних до колін чоботях. З лівого боку висіла довга шпага.

— Я чув про цей клинок, — загробним голосом заговорив він, — але не думав, що він справді існує…

Знадвору, крізь зяючий у даху провал, долинало моторошне виття, гарчання і лопотання крил.

— Ну зовсім як діти! — сказав демон.

Андрій чекав, виставивши шаблю перед собою.

— Годі патякати! — крикнув він. — Або нападай, або захищайся.

І Андрій ступив крок уперед.

— Ш-ш-ш! Тихше, тихше, чоловіче! — Демон підняв пазуристу руку, ніби просив слова. — Давай домовимося. Твоя шабля, звичайно, може тяжко ранити мене, і мені це ні до чого… Але в тебе проти мене шансів ще менше. Я меткіший, спритніший і сильніший. Віддай мені цю відьму і йди з миром. Хочеш, забирай собі цього упиря-недоробка, але відьму віддай мені… То як, домовилися?

Андрій перехрестив шаблею повітря.

— А що б ти здох, тварюко! До неї ти підступишся тільки через мій труп!

Демон злобливо посміхнувся.

— Як скажеш, ти не залишаєш мені вибору… — І він дістав з піхов шпагу, лиховісно блиснувши її лезом.

Андрій не ворухнувся.

— У тебе хороший клинок, чоловіче, але й мій не гірший, — демон знову підступно посміхнувся, зблиснувши іклами. — Рани від цієї шпаги такі ж небезпечні, як і від моїх іклів, так що нарікай потім сам на себе.

— Гапко! — крикнув Андрій. — Тримайся в мене за спиною!

Демон напав першим. Шабля і шпага схрестилися, і обидва бійці закружляли по землянці у зловісному танку.

— Віддай мені відьму, поки не пізно, — засичав демон, нападаючи на козака.

— А кіл тобі під хвіст, покидьку! — відповів йому Андрій, відбиваючи його майстерні удари.

Демон, як і попереджав його Мефодій, справді був дужий, спритний, бився запекло, і Андрій розумів, що шанси його досить мізерні, та все-таки… Демон рік не був на землі, тож сильно ослаб, до того ж він уже був поранений.