Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

Тут не було чого робити. Можна було сидіти над пивом, розповідаючи одне одному якісь історії. І все. Крім цього був іще страх.

Усі тривожно вглядалися в темряву за дверима, намагаючись тримати зброю під рукою, навіть під час сну. Нервово здригалися крізь сон, як дикі звірі, часом прокидалися й роззиралися навколо переляканими очима, а потім засинали знову. Нудьга і страх. Довгі періоди монотонності, що перериваються короткими спазмами жаху і страху.

З’явився Ван Дікен. Що він тут робив? Куди пішов?

— Стирсман хоче говорити з тобою, — це був той старий, який по нього вийшов. Подорожній уже знав, що його звуть Нулле Сплячий-Ha-Льоду. Він став навпроти Драккайнена і похилився над лавкою, обгризаючи кістку. Розвідник узяв ріг, до якого вже встиг звикнути, і пішов за старим, намагаючись не наступити ні на кого з тих, хто дрімав на лавках і під ними, пробираючись між тими, хто ще намагався розмовляти.

За цим кращим кінцем столу, де сидів владика, розваги були ще гірші, ніж в інших місцях. Королева сиділа рівно, ніби палицю проковтнула, і дивилася скляними очима прямо перед собою. Молодик зневажливо жував маленькі шматки м’яса, а хлопчисько дрімав, зарившись у хутро, що накривало плечі матері.

Сам Грисма дивився з-під кошлатих брів і щомиті плямкав губами.

— Скоро осінь, — раптом мовив він. — Куди піде прибулець, у якого нікого немає? Ані даху, щоб сховатися, ані вогню, щоб зігріти руки, ані страви в казанку. Залишайся з нами. Я дам тобі дружину і будинок. Їх у мене більше, ніж чоловіків, які могли б розводити там вогонь. Дам тобі золота. Стань поруч зі мною, Подорожній ночі, підтримай слабку руку старця. Разом ми відженемо Пробуджених, і тоді туман відступить.

— Ніхто не може стати на шляху призначення, — відповів Драккайнен. — А моє призначення — це похід. Я не можу грітися біля вогнища або жити під дахом, поки не знайду четвірки божевільних чужинців зі сліпими риб’ячими очима. Така воля богів.

«Коли розмова піде не так як тобі потрібно, звертайся до вищих сил», — радили йому.

Шалений Крик скривився.

— Ти сам казав, що твої боги далеко, під іншими зірками. І сумніваюся, щоб тут, на землях наших богів, вони мали свою силу. Зараз, коли боги ведуть війну, а світ збожеволів, ніхто розважливий не замислюється про таке. Хто знає, чого вони можуть хотіти? Навіщо тобі шукати щось, чого вже немає? Може, кістки тих, хто тут пройшов, уже давно гниють на тракті.

— Це не тільки справа богів, — таємничо відповів Вуко. — Ті чужинці пройшли твоїми землями. Мені казали, що один тут був. Високий Пісенник із риб’ячими очима.

— Був час, коли трактом вешталися подорожні. Приходили і йшли собі. Невідомо звідки, невідомо куди. Тепер приходять лише Пробуджені. Якщо не залишишся з нами, одного разу вони перетнуть частокіл. Не буде більше садиби Шаленого Крику. Залишаться лише згарища, кістки й ворони. Лишися. Лишися хоча б до весни. Навчи нас убивати дітей холодного туману. Одного ти здолав.

— Одного, — зауважив Драккайнен. — І це забрало в мене годину. Якби їх було більше — я загинув би. Забери людей, пожитки і йди звідси. Знайдеш інший пагорб і поставиш іншу садибу. Навіщо жити в такому місці?

— Тут земля наших предків, — гаркнув молодик. — Припини його благати, батьку. Тобі не потрібен цей приблуда. У тебе є син і є вірні воїни. Плем’я Шаленого Крику ще існує.

— Юнак, який ще нічого не побачив, має мовчати, коли говорять мужі, — процідив Грисма. — Цей чужинець сьогодні приніс лапу чудовиська. Хто з вас зробив щось схоже? Може, ти?

— Пес теж часом приносить руку з місця битви, але тільки дурень подумав би, що пес виграв цю битву. Покажи мені, як ти вбив чудовисько, прибульцю. Покажи мені й я повірю, що ти нам потрібен.

— Замовкни!

— Дозволь мені з ним битися, Грисмо Шалений Крику. Не примушуй мене слухати, як великий воїн і стирсман, який колись водив п’ять кораблів на кінець світу, благає волоцюгу про допомогу. Не говори з ним так, наче ти один. Я вб’ю його, і тоді ти зрозумієш, хто захистить нашу землю. Або помру, і тоді нехай він її захищає.

— Мовчи, йолопе! Я хочу отримати воїна, а не втратити сина.

— Ми не битимемося, — заспокоїв його Драккайнен. — Це була б дурість.

— Тоді тобі доведеться віддати мені це, — процідив молодик і поставив на стіл металевий різьблений циліндр розміром з півлітрову банку. Контейнер із радіолярією.

Драккайнен зітхнув. Один удар суглобом вказівного пальця в точку між очима і одночасний другий удар великим пальцем у сухожилля на зап’ястку, щоб він випустив контейнер. Одна мить і можна повернутися до перерваної розмови. Тільки стіл заширокий.

— І що, батьку? Знову попросиш про допомогу боягуза, який боїться зняти броню навіть під дахом? Якому не вистачає самої кольчуги як справжньому чоловікові, а тому обкладається латами, мов черепаха? Тому що він кинув тобі шматок м’яса?

Грисма деякий час мовчав.

— Нехай буде так. Тобі доведеться прийняти виклик, прибульцю. Грисмальфі Дощовий Птах бажає битви. Тож бийтеся. Покажи нам, як ти вбив потвору.

— Я не буду нікого вбивати, — прошипів Драккайнен. — Я вже сказав.

— Ну так не вбивай його. Але, якщо хочеш отримати цю річ назад — бийся з ним. Не виключено, що його таки доведеться вбити.

Вуко скреготав зубами, крокуючи до своїх речей, складених під стіною. Швидко перевірив спорядження, але, здається, більше нічого не зникло. Він повинен був не спускати очей зі свого майна.

У залі зчинилася метушня. Воїни радісно перегукувалися, розтягували столи, запалили більше факелів,