Крила кольору хмар - Дарунок Корній

— Валерію Едуардовичу, у мене нещодавно намагалися купити душу, — вперто перевожу розмову на інше і промовляю це навіть з образою в голосі.

Він ошелешено витріщається.

— Ну і що? Не купили ж. Чим тут перейматися? — Таким тоном заспокоюють дівчаток із гарних родин, коли ті вперше проти волі старших пхаються на круту дискотеку, а пізніше, отямившись від шоку, скаржаться, що отримали там непристойну пропозицію.

— Валерію Едуардовичу, все це, звісно, цікаво — і про янголів, і про їхній поділ на касти, але… — Роблю паузу і вкладаю у свій голос усю серйозність, на яку я здатна. Важливо, щоб він не подумав, наче я кепкую над ним. — Але ж хіба у справжніх янголів може бути душа? У будь-кого з них? Це ж лишень людина створена на подобу Божу… А янголи? Вони мають іншу місію: оберігати, стерегти, застерігати, тримати світовий порядок, чи не так?

— Не так. ЯНГОЛИ МАЮТЬ ДУШІ! От хто ти така насправді? Наперед знаю, що зараз бовкнеш: звичайна собі людина!

Я знизую плечима.

— Ну…

Мій словниковий запас поки вичерпаний.

— Ага. От тобі й ну, Адо! Було б усе так просто, не було б так цікаво. Як ти гадаєш, дівчино, чому ти тут? Хто ти така насправді, Адо?

***

Хто я? Хто така Ада-Адка-Адуся? Аделаїда, зрештою, якщо вірити документам.

Не надто люба донька рідної матері. Зате улюблена та єдина онука своєї бабусі Ядвіги, татової мами. Мені надовго вистачило тої любові. Я купалася у ній, наче в променях сонця. Мама сплавила мене до бабусі так рано, що все свідоме дитяче життя я провела в селі. Звичайно, мама мене час від часу навідувала. Настільки часто чи настільки рідко (як кому подобається), щоб дитина все ж не забувала: у неї є рідна матінка, котра про неї дбає. Мама привозила і гостинці, і гарний одяг, і красиві іграшки, і навіть книги. Тож матеріальної скрути ми з бабусею ніколи не відчували. Зрештою, і не матеріальної теж. Гріх було жалітися на долю. Адже бабуня зуміла дати стільки любові й тепла, що деякі мої однолітки щиро заздрили мені. Навіть рідні батьки їх так не любили. Чого мені не вистачало — то чоловічої, тобто батьківської, опіки. Але я з цим змирилася.

І ось мама вийшла заміж удруге. І я навіть спочатку вірила, що її теперішній чоловік зуміє стати для мене справжнім татком. Що вони тільки для цього не робили: і на каруселі мене катали, і в цирк водили, і морем зваблювали, і солодощами, і яскравими іграшками принаджували. Але… Я так і не змогла примусити себе називати дебелого рудого чолов’ягу з ластовинням на все лице та з сірими маленькими, глибоко посадженими очима татком. Слово «тато» застрягало мені в горлі, язик дерев’янів, на очах з’являлися сльози. Урешті, вітчим не витримав і сказав мамі: «Не треба силувати малу, Людо. Я ж їй не батько, і всі про це знають. Хай зве дядя Вася. Може, згодом, коли Ада звикне». Адка не звикла. А потім… Потім з’явився менший братик Ромко, і мама остаточно заспокоїлася. Мені тоді виповнилося дванадцять. У село до нас вони навідувалися дуже рідко. Я від цього не страждала, зрештою, як і вони. Із вітчимом друзями ми так і не стали, щоправда, ворогами теж не були.

І все в мене було гаразд, поки жила бабуся. Проблеми почалися після її смерті.

Одного разу мама змусила мене приїхати до них аж на три дні. Брату Роману виповнювалося три рочки. З’їжджалася на святкування вся рідня. Мали бути батьки дяді Васі, його брати й сестра з родинами та хресні з сім’ями. Тож моя присутність була просто необхідною. Мама не могла мене так довго від рідних чоловіка ховати, прикриваючись побрехеньками. Бо час від часу її запитували: «А де ваша старшенька?» І вона вдавано заклопотано відповідала: «Допомагає в селі старій немічній бабусі, матінці першого чоловіка». Тож я мусила приїхати заздалегідь, щоб отримати інструкції від мами, як поводитися з тими чи іншими родичами, що можна казати, а коли краще змовчати. Бабуся неохоче мене пускала до мами в місто. Напевне, відчувала щось. Бо якраз перед самим моїм від’їздом завела дивну розмову. Мама часто називала бабусю пришелепуватою Явдошкою, хоча бабуню звали Ядвігою. Тоді я геть нічого не розуміла. Звідки така ненависть? Адже стара з пелюшок опікується твоєю донькою і з повагою ставиться до тебе. Тепер я знаю причину. Мама сердилася на стару через сина, який лишив її саму, вагітну, нещасну, заради примарних пригод та інших жінок.

А тоді? Тоді я була на боці бабусі. Та, коли бабуся в той останній, як потім з’ясується, її вечір заговорила зі мною, мені здалося, що мама в чомусь таки має рацію. Бабуся, затинаючись, почала розповідати оту саму легенду про сірих янголів, яку я щойно переповіла Валерію Едуардовичу, і про те, що мій батько теж сірий янгол. Але його вбили темні янголи через якусь там помсту, і він таки мертвий. Тобто версії про попадання під машину та про грабіжників скасовувалися. А потім бабуся почала виплітати дещо зовсім несусвітнє. Що я, Аделаїда, донька сірого янгола, теж янгол. Хоча таке трапляється доволі рідко. Від змішування людської та янгольської крові зазвичай народжуються лише люди. От, наприклад, із нею батькам не пощастило. Хоч і мама, і тато — янголи. А вона народилася звичайною, без благодаті Божої тобто. Коли тобі в неповних шістнадцять говорять подібне, ти баранієш і, звісно, не віриш жодному слову. Та я не стала перечити бабуні. Останнім часом вона ходила сама не своя, часто забувала елементарні речі. То картоплю на плиті не вимкне, аж каструля підгорить, то млинці спалить, то забуде перезути хатні капці на зимові черевики, йдучи на вулицю. Про дні тижня я вже мовчу. Що поробиш, старість не радість. Такий прикрий висновок зробила я для себе. Мамі не поспішала про це розповідати. Не хотілося перебиратися до них у місто, в двокімнатну квартиру. До брата Ромка, який мене не дуже знає, і до дяді Васі, який мені ніхто. Зрештою, і до рідної матері теж. Для якої я теж була ніхто. Просто щодо мене у неї є обов’язки, і, як правдива християнка, вона мусить їх виконувати.

А бабуся вела своєї. Казала, що моя інакшість — то не просто так. Моя інакшість — це від мого небесного походження. Коли вам кажуть такі речі, навіть ваші найрідніші, хіба ви повірите?