Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Розділ вісімдесят сьомий

Зима

— Він зовсім, зовсім божевільний, — сказав я Сіммонові й Вілемові того ж дня в «Еоліяні».

— Він — майстер, — тактовно відповів Сім. — І твій поручитель. А судячи з того, що ти нам розповів, тебе не відрахували саме завдяки йому.

— Я не кажу, що він — нерозумний, і я бачив, як він робить те, що я зовсім не можу пояснити. Але він усе одно геть не при своєму розумі. Він туманно розводиться про імена, слова й силу. Поки він це говорить, звучить непогано. Але насправді це нічого не означає.

— Годі жалітися, — промовив Сіммон. — Ти став ре’ларом раніше за нас обох, хоч у твого поручителя й не всі вдома. А ще тобі заплатили два витки срібла за те, що ти зламав Емброузу руку. Ти вийшов із води сухісіньким. Мені б хоч половину твого талану.

— Не зовсім сухісіньким, — заперечив я. — Мене все одно відшмагають.

— Що? — здивувався Сіммон. — Ти ж наче сказав, що виконання рішення затримали.

— Затримали моє відрахування, — пояснив я. — Не шмагання.

Сіммонові відвисла щелепа.

— Боже мій, чому?

— Зловживання, — стиха промовив Вілем. — Визнавши студента винним у зловживанні, його не можуть залишити зовсім безкарним.

— Так казав Елодін.

Я трохи випив. Потім випив ще.

— Мені байдуже, — з жаром промовив Сіммон. — Це варварство.

До останнього свого слова він долучив удар по столу кулаком, перекинувши свій келих і розливши на столі темну калюжу зі скатену.

— Холера. — Він зіп’явся на ноги й спробував руками зупинити напій, щоб не пролився на підлогу.

Я безпорадно сміявся до сліз і болю в животі. Відновивши нарешті дихання, я відчув, як з моїх грудей зник тягар.

— Я люблю тебе, Сіме, — серйозно заявив я. — Часом мені здається, ніби ти — єдина чесна людина, яку я знаю.

Він оглянув мене.

— Ти п’яний.

— Ні, це правда. Ти — хороша людина. Мені таким ніколи не стати.

Він позирнув на мене, ніби говорячи поглядом, що не розуміє, кепкую я з нього чи ні. Прийшла служниця з вологою ганчіркою, начисто витерла стіл і підпустила кілька шпильок. Сімові вистачило порядності зобразити сором за всіх нас.

Коли я повернувся в Університет, уже остаточно стемніло. Я ненадовго зайшов до шинку «В Анкера», щоб узяти кілька речей, а тоді видерся на дах Основи.

Я здивувався, побачивши, що на даху на мене попри чисте небо чекає Арі. Вона сиділа на низенькому цегляному комині, знічев’я розмахуючи голими ногами. Її волосся оточувало її крихітну фігурку легенькою хмаринкою.

Коли я наблизився, вона зіскочила й зробила маленький напівкрок убік, майже схожий на реверанс.

— Добрий вечір, Квоуте.

— Добрий вечір, Арі, — відповів я. — Як ти?

— Я — прекрасно, — твердо промовила вона, — а сьогодні прекрасна ніч.

Вона завела обидві руки за спину й перенесла вагу з однієї ноги на другу.

— Що ти мені сьогодні принесла? — запитав я.

Вона обдарувала мене своєю сонячною усмішкою.

— А що ти мені приніс?

Я витягнув з-під плаща вузьку пляшку.

— Я приніс тобі медового вина.

Вона взялася за пляшку обома руками.

— О, та це королівський подарунок. — Вона зачудовано подивилася на пляшку. — Тільки уяви собі, як від нього п’яніють бджілки. — Вона витягнула корок і понюхала його. — Що у ньому?

— Сонячне світло, — відповів я. — А ще — усмішка й запитання.

Вона піднесла шийку пляшки до вуха й широко всміхнулася мені.

— Запитання на дні, — пояснив я.

— Важке запитання, — сказала вона, а тоді простягнула мені руку. — Я принесла тобі перстень.

Він був виготовлений із теплого гладенького дерева.

— Яка від нього користь? — запитав я.

— Він береже таємниці, — промовила вона.

Я підніс його до вуха.

Арі серйозно захитала головою так, що довкола неї заметлялося волосся.

— Він їх береже, а не розповідає. — Вона підійшла до мене й узяла перстень, а тоді насунула його мені на палець. — Мати таємницю вже досить, — лагідно дорікнула вона мені. — Далі вже починається жадібність.

— Він мені підходить, — не без подиву зауважив я.

— Це ж твої таємниці, — сказала вона таким тоном, ніби пояснювала щось дитині. — Кому ще він би підійшов?

Арі відкинула волосся назад і ще раз зробила дивний напівкрок убік. Майже схожий на реверанс, майже схожий на малесенький танець.

— Я тут думала, чи прийдеш ти сьогодні зі мною повечеряти, Квоуте, — промовила вона з серйозним обличчям. — Я принесла яблук і яєць. А ще можу запропонувати чудове медове вино.

— Я був би радий повечеряти з тобою, Арі, — офіційно відповів я. — Я приніс хліба й сиру.

Арі чкурнула на подвір’я, а за кілька хвилин повернулася, принісши мені тендітну порцелянову чашечку. Налила нам обом медового вина й випила своє за кілька маленьких ковточків зі срібної жебрацької чашки, заледве більшої за наперсток.

Я сів на даху, і ми розділили їжу. У мене був великий буханець темного ячмінного хліба й кавалок твердого білого далонірського сиру. В Арі були стиглі яблука й півдюжини яєць у брунатних плямах, які вона якимось робом примудрилася зварити круто. Ми з’їли їх, присмачивши сіллю, яку я вийняв з кишені плаща.

Більшу частину вечері ми мовчали, просто насолоджуючись товариством одне одного. Арі сиділа, схрестивши ноги й випрямивши спину, а її волосся маяло на всі боки. Як завжди, завдяки її обережній делікатності ця імпровізована трапеза на даху скидалася на звану вечерю в якогось шляхтича.

— Вітер останнім часом заносив листя до Піднизу, — невимушено промовила Арі наприкінці трапези. — Крізь решітки й тунелі. Воно осідає у Дновині, тож там усе повсюди шурхотить.

— Справді?

Вона кивнула.

— А ще там оселилася мама-сова. Звила гніздо просто посеред Сірої Дюжини, сміливиця.

— Отже, вона — істота доволі рідкісна?

Арі кивнула.

— Однозначно. Сови мудрі. Обережні й терплячі. Мудрість виключає сміливість. — Вона трохи надпила зі своєї чашки, елегантно тримаючи її ручку великим і вказівним пальцями. — Тому з сов кепські герої.

Мудрість виключає сміливість. Після своїх недавніх пригод у Требоні я не міг не погодитись.

— Але ж ця схильна до пригод? До досліджень?

— О так, — підтвердила Арі з круглими очима. — Вона безстрашна. Морда в неї — як лихий місяць.

Вона знову наповнила свою крихітну срібну чашечку медовим вином, а решту вилила в мою чайну чашку. Перевернувши пляшку догори дриґом, вона стиснула губи та двічі різко дмухнула на її вершечок так, що вийшло протяжне гудіння.