Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця - Террі Гудкайнд

Це була вирізана фігура жінки з гордо випрямленою спиною, гордо піднятою головою, з притиснутими з боків стиснутими руками. Вона була втіленням духу, який кидає виклик силам, що намагалися підпорядкувати її собі. Вона була статуєю благородства та сили.

І ось тепер, перед нею постала ця ж фігурка. Сама дорогоцінна річ, яка у неї була, і з якої їй довелося розлучитися. Ця не була тією ж самою, і в той же час — це була вона. Вона пам'ятала кожен вигин, кожну деталь. Ця була вона. Просто трохи менша.

Вона озирнулась і всюди на землі побачила дерев'яну стружку. Він провів ніч, вирізаючи її для неї.

— Її ім'я «Сильна Духом», промовив він голосом, тремтячим від хвилювання. — Погодишся ти прийняти її з моїх рук?

Келен благоговійно зняла її з його рук і, розридавшись, притиснула до свого серцю.

— Перш, ніж почати війну, — вимовив Річард майже пошепки. — Я повинен потрапити в те місце, де заховав книгу. Вона повинна бути у мене, на випадок, якщо щось піде не так, як треба.

Келен зітхнула, оцінивши рішучість в його очах.

— Добре, але мені це не подобається. Здається це просто пастка. Як тільки ми увійдемо туди, ми обов'язково попадемося. Нам, мабуть, треба буде битися, щоб вибратися.

— Якщо буде потрібно, то будемо.

Келен згадала, як Річард бився мечем — або броцем, якщо на те пішло. Але тут усе було інакше.

— А якщо нас схоплять тут, ти думаєш, що твій меч буде достатньо хороший проти відьми, яка може таїтися де завгодно?

Він відвів погляд від її очей, щоб знову перевірити коридор.

— Світ наближається до кінця для дуже багатьох добрих і хороших людей, які люблять життя і просто хочуть прожити його. Включаючи тебе і мене. У мене немає ніякого вибору. Я повинен отримати цю книгу.

Він виглянув, щоб перевірити інший напрямок до кінця тьмяно освітленого коридору. Келен розчула звук чобіт від наближення патрулюючих коридор солдатів. Їм вдалося прослизнути повз всіх, хто їм попався до цього моменту. Річарду дуже добре вдавалося пересуватися по темних коридорах і не потрапляти на очі.

Вони притиснулися спинами всередину неглибокої тіні, що була в ніші поглиблення дверного отвору, намагаючись втиснутися, наскільки це було можливо. Чотири охоронця, розмовляючи про жінок в місті, обігнули найближчий кут і пройшли, надто пристрасно вихваляючись своїми перемогами, щоб помітити Річарда і Келен, які переховувалися в тіні дверного отвору. Келен, затамувавши подих, ледве могла повірити, що їх не помітили. Вона продовжувала напружено стискати руків'я свого ножа. Як тільки охоронці повернули за дальній кут, Річард схопив її за руку і потягнув за собою в коридор.

Внизу іншого темного коридору він раптово зупинився перед важкою дверима. На засуві висів замок.

Річард, вже з мечем у руці, просунув лезо через засув. Щільно стиснувши губи, він напружено вивернув меч. З приглушеним металевим тріском замок розламався. Сталеві шматки застрибали по кам'яній підлозі. Келен здригнулася від звуку, впевнена, що на шум збіжаться охоронці. Але нічого подібного вони не розчули.

Річард ковзнув у дверний проріз.

— Зедд! — Вона почула, як він покликав гучним шепотом.

Келен просунула голову в кімнату. У маленькій кам'яній камері було три людини: дід із скуйовдженим сивим волоссям, крупний білоголовий чоловік і світловолоса жінка з єдиною косою як у Морд-Сіт.

— Річард! — Вигукнув старий. — Добрі Духи — ти живий!

Річард приклавши палець до своїх губ, втягнув Келен слідом за собою. Він тихо закрив двері. Всі троє бранців в кімнаті виглядали втомленими і пошарпаними. Здавалося, для них це було суворе ув'язнення.

— Тихіше, — шепнув Річард. — Всюди навколо охоронці.

— Як, заради всього святого, ти дізнався, що ми тут? — Прошепотів старий.

— А я й не знав, — відповів Річард.

— Ага. Гаразд. Так. Мій хлопчику, хочу тобі сказати, що у нас набралося повно речей, які…

— Зедд, помовч і слухай мене.

У старого від несподіванки закрився рот. Потім він показав пальцем.

— Як ти повернув свій меч?

— Келен його повернула мені.

Зедд насупив густі брови.

— Ти її бачив?

Річард кивнув. Він простягнув свій меч.

— Візьмися за руків'я.

Зедд насупився ще більше.

— Навіщо це? Річард, у нас повним повно набагато більш важливих…

— Давай же! — тихо рикнув Річард.

Зедд моргнув від подібної команди. Він випростався і зробив так, як просив Річард.

І в той же самий момент погляд Зедда спрямувався на Келен. Його горіхові очі немов освітилося світлом, коли вони широко розгорнули.

— Добрі Духи… Келен, — видихнув Зедд.

Поки Зедд застиг в шоці, Річард простягнув меч жінці. Вона торкнулася руків'я. Прозріння засвітилося в її очах, коли вона дивилася на Келен, немов та просто взяла і раптово, як за помахом чарівної палички, з'явилася перед нею. Великий чоловік, у свою чергу торкнувшись рукояті, був здивований не менше.

— Я впізнаю тебе! — Сказав їй Зедд. — Я можу бачити тебе!

— Ви мене пам'ятаєте? — Здивувалася Келен.

Зедд похитав головою.

— Ні. Меч перериває саму природу впливу Вогняного Ланцюга. Але це не допомогло відновити втрачену пам'ять — але зникло сам вплив — ефект дії заклинання пропав. Я тепер бачу тебе. Я знаю, хто ти. Я не пам'ятаю тебе, але я знаю тебе. Це скоріше скидається на те, наче б бачити обличчя, яке ти знаєш, але яке не можеш згадати, звідки знаєш його.

— Зі мною те ж саме, — сказав великий чоловік.

Жінка кивком підтвердила їх висновок і щодо себе.

Зедд схопив рукав Річарда.

— Нам потрібно вибиратися звідси. Сікс