Гра престолів - Джордж Мартін

Слабким помахом пальців він відіслав зашарілого молодика геть і поманив двох інших синів.

— Данвеле, Валене, посадіть мене у крісло.

Вони вийняли князя Вальдера з ношів та перенесли на панське крісло Фреїв: високе, з чорного дубу, зі спинкою у подобі двох башт, з’єднаних мостом. Його молода дружина несміливо підібралася до чоловіка і вкрила йому ноги ковдрою. Влаштувавшись, старий поманив до себе Кетлін і поцілував їй руку сухими, шурхотливими, як папір, губами.

— Ось так, — оголосив він. — Звичаю дотримано, люба пані. Тепер мої сини, можливо, зроблять нам честь і стулять пельки. То навіщо ви тут?

— Просити вас відчинити брами, пане князю, — поштиво відповіла Кетлін. — Мій син та його значкове панство мають намір перейти річку і рушити далі на південь.

— До Водоплину? — Фрей гигикнув. — Та ні, не треба відповідати, я ж бо не сліпий. Прочитати мапу ці старі очі ще спроможні.

— До Водоплину, — погодилася Кетлін, бо не бачила приводу заперечувати. — Власне, туди, де ми чекали побачити і вас, пане. Ви ж досі значковий мого батька, чи не так?

— Хе, — видав пан Вальдер щось середнє між смішком та пирханням. — Еге ж, я скликав своє вояцтво, осьде воно, просто на стінах, самі бачите. Збирався рушити, щойно усі зберуться. Ну, не те щоб самому рушити, а синів послати. Мені кудись рушати вже запізно, пані Кетлін.

Він глянув по боках, шукаючи якогось доказу своїм словам, і тицьнув пальцем на високого сутулого чоловіка років п’ятдесяти.

— Скажи їй, Яреде. Скажи, що саме такий був мій намір.

— Саме такий, пані, — відповів пан Яред Фрей, один із синів від другої жінки. — Слово честі.

— Хіба я винуватий, що той бевзь, ваш братик, устиг програти битву, як ми ще й кроку звідси не ступили?

Князь відкинувся на подушки і зиркнув зухвало, ніби кидав виклик: ану давай, заперечуй.

— Кажуть, Крулеріз пройшов крізь них, мов ніж крізь дозрілий сир. Чи моїм хлопцям жити набридло, щоб після того поспішати на південь? Усі, хто пішов на південь, тепер тікають назад на північ.

Кетлін радо б настромила буркотливого старого на рожен та підсмажила на вогні, але мала часу тільки до вечора, щоб відчинити брами на мості. Тому спокійно сказала:

— Тим паче ми маємо якнайшвидше дістатися Водоплину. Де ми можемо побалакати, пане мій?

— Та ось балакаємо, — відказав князь Фрей.

Плямиста рожева голова сіпнулася, роздивляючись.

— Чого втупилися? — заволав він на свою рідню. — Ідіть усі геть! Пані Старк хоче побалакати наодинці. Може, заміряється на мою подружню вірність, хе-хе. Ідіть собі, зробіть щось корисне. І ти теж, жінко. Геть, геть, усі геть.

Сини, онуки, дочки, байстрюки, небоги та небожі потекли річкою геть із палати. Князь нахилився до Кетлін і зізнався:

— Усі чекають, щоб я помер. Стеврон чекає сорок років, а я його все ніяк не втішу. Хе. Чого це я маю померти, щоб він став князем? Я вас питаю? Ні, не хочу я помирати.

— Щиро сподіваюся, що ви доживете до ста років.

— Вони б луснули з люті, то вже напевне. О так, напевне. Отже, що ви маєте на думці?

— Ми хочемо перейти річку, — повідомила Кетлін.

— Та ви що? Отак зразу. Але навіщо мені вас пускати?

На якусь мить у ній спалахнув гнів.

— Якби ви мали сили піднятися на свої мури, пане Фрею, то побачили б за ними двадцять тисяч вояків мого сина.

— То будуть двадцять тисяч свіжих покійників, щойно сюди дістанеться князь Тайвин! — гримнув старий. — Не смійте мене лякати, пані. Ваш чоловік сидить як зрадник у ямі під Червоним Дитинцем, ваш батько хворий або вмирає, а вашого брата зловив і забив у кайдани Хайме Ланістер. Що ви маєте таке, щоб я вас боявся? Отого вашого синка? Я вам виставлю сина за сина, і коли ваші всі скінчаться, в мене залишиться ще вісімнадцять!

— Ви присягали моєму батькові, — нагадала йому Кетлін.

Фрей схилив голову набік і посміхнувся.

— О так, я проказав перед ним якісь слова. Та я присягав і короні теж, скільки пам’ятаю. Зараз королем є Джофрі, а ви зі своїм малим і всі дурні навколо вас — просто зрадники. Якби я мав глузду стільки, скільки боги дали рибі, я б допоміг Ланістерам стерти вас на порох.

— То чому ж не допомогли? — спитала вона виклично.

Князь Вальдер презирливо пирхнув.

— Князеві Тайвину? Гоноровитому та блискучому Оборонцеві Заходу, Правиці Короля? Така визначна особа: золото тут, золото там, леви тут, леви там… це ж скільки треба гороху їсти, щоб отак надуватися! Як пердне, то й не вибачиться, хоча смердить незгірш від мене. Але з чого йому надуватися, власне кажучи? Виродив якихось двох синів, з яких один — дрібний покруч. Я йому виставлю сина за сина, і коли всі його скінчаться, в мене ще залишиться дев’ятнадцять з половиною!

Він реготнув, мов жаба кумкнула.

— Якщо пан Тайвин, дідько б його вхопив, хоче моєї допомоги, хай спершу попросить гарненько.

Кетлін зрозуміла натяк.

— Але зараз я прохаю вас про допомогу, любий пане, — сумирно вимовила вона. — Мій батько, мій брат, мій пан чоловік і мої сини — усі благають моїм голосом.

Князь Вальдер тицьнув їй у обличчя кістлявим пальцем.

— Не треба солодких слів, пані. Їх мені дружина шепоче вдосталь. Ви її бачили? Шістнадцять років, така маленька квіточка, і весь її мед — тільки для мене. Б’юся об заклад, подарує мені сина ще до цієї пори наступного року. Може, саме його я і зроблю спадкоємцем. Ото решта скипить!

— Я певна, що вона подарує вам багато синів.

Він закивав головою вгору-вниз.

— А ваш вельможний батько таки на весілля не приїхав. Я вбачаю тут зневагу з його боку. Ну, нехай він зараз лежить при смерті. Але ж на минуле весілля теж не приїхав. А ще називає мене «спізнілий князь Фрей». Чи він думає, що я вже помер? Я не помер, як бачите, і ще його переживу, як пережив його батька. Ваше сімейство завжди сцяти на мене хотіло. Не сперечайтеся і не брешіть, ви самі знаєте. Багато років тому я поїхав до вашого батька владнати шлюб між його сином та