Гра престолів - Джордж Мартін
З одного погляду Кетлін зрозуміла, що ті замки годі взяти приступом. З мурів стирчав ліс списів, мечів, метавок, біля кожної щілини та бійниці стояв стрілець, замкового моста було піднято, решітку опущено, браму зачинено.
Великоджон почав лаятися та божитися, щойно побачив, яку їм влаштували зустріч. Князь Рікард Карстарк похмуро видивлявся, нічого не кажучи.
— Приступ нічого не дасть, панове, — оголосив Руз Болтон.
— Облога теж — зважаючи на те, що на іншому березі ми не маємо війська відрізати другий замок, — похмуро пробурмотів Гелман Толгарт. На тому березі глибоких зелених вод віддзеркаленням свого східного брата стовбичив західний близнюк. — Навіть якби ми мали час. А ми його, власне кажучи, не маємо.
Поки північне панство озирало замок, збоку відкрилася потерна для вилазок, через рів перекинули містка з дощок, і назустріч їм виїхав тузінь лицарів на чолі з чотирма синами Вальдера Фрея, несучи на прапорі дві сині башти на блідому сріблясто-сірому полі. Речником посольства виявився пан Стеврон Фрей, спадкоємець князя Вальдера. Усі Фреї мали зовнішню подібність до тхорів; зокрема, пан Стеврон, поважний чоловік більш як шістдесяти років, що вже мав власних онуків, скидався на особливо старого та виснаженого тхора. Але шляхетний звичай він знав і звернувся до товариства чемною мовою:
— Їхня вельможність князь, мій панотець, надіслали мене привітати вас, шановне панство, і спитати, хто має честь очолювати це могутнє військо.
— Я.
Робб дав остроги коню і виїхав наперед. Він був у повнім лицарськім риштунку, з лютововком на щиті, притороченому до сідла, з Сірим Вітром при боці коня.
Старий лицар зиркнув на її сина з легкою насмішкуватістю у водянисто-сірих очах, хоча його мерин заіржав неспокійно та сіпнувся убік від лютововка.
— Мій вельможний батько вважали б за честь розділити з вами трунок та частунок у своєму замкові й дізнатися мету вашого перебування перед нашою брамою.
Його слова впали посеред північного панства, наче камінь з метавки. Піднялася буча прокльонів, гнівного галасу, рішучої незгоди.
— Ви не повинні погоджуватися, пане мій, — звернувся до Робба Галбарт Гловер. — Князеві Вальдеру довіряти не можна.
Руз Болтон кивнув.
— Підете туди самі — опинитеся у його руках. Він продасть вас Ланістерам, кине до холодної або вріже горлянку — як йому заманеться.
— Якщо хоче побалакати з нами, хай відчинить браму, і ми всі поділимо з ним трунок та частунок, — виголосив пан Вендел Мандерлі.
— Або хай виходить і балакає з Роббом тут, на виду в його та наших людей, — запропонував брат останнього, пан Виліс.
Кетлін поділяла їхнє занепокоєння, але з одного погляду на пана Стеврона зрозуміла, що той невдоволений почутим. Ще кілька слів, і нагода буде втрачена. Треба діяти, і то швидко.
— Поїду я, — гучно оголосила вона.
— Ви, пані? — зморщив лоба Великоджон.
— Матінко, ви певні? — Здається, Робб певен не був.
— Ще й як. — Кетлін брехала і не червоніла. — Князь Вальдер — значковий мого батька. Я знала його, коли ще була дівчинкою. Його вельможність не завдасть мені шкоди.
«Якщо не побачить у тому своєї вигоди» — додала вона про себе. Але певну правду краще тримати при собі, підпустивши навзамін трохи брехні.
— Я певний, що мій вельможний батько матимуть велику насолоду від бесіди з пані Кетлін, — мовив пан Стеврон. — Аби ручитися за наші добрі наміри, мій брат, пан Первин, залишиться тут до її безпечного повернення.
— Він буде нашим почесним гостем, — відповів Робб. Пан Первин, наймолодший з чотирьох Фреїв у загоні, зліз з коня та передав повід одному з братів. — Прошу вас простежити, пане Стевроне, щоб пані матінка повернулися до заходу сонця. Я не маю наміру довго тут лишатися.
Пан Стеврон Фрей чемно вклонився.
— Як накажете, ласкавий пане.
Кетлін дала остроги коневі й рушила, не оглядаючись. Сини та вояки князя Вальдера оточили її почесною вартою.
Її батько колись казав про Вальдера Фрея, що то єдиний князь у Семицарстві, який може виставити військо у поле просто з власних штанів. Вона нарешті усвідомила, що батько мав на увазі, коли приймала вітання князя Переїзду в трапезній його замку, оточеного двадцятьма живими синами (не рахуючи пана Первина, двадцять першого), тридцятьма шістьма онуками, дев’ятнадцятьма праонуками, незчисленними дочками, онучками, байстрюками і байстрюцькими дітлахами.
Князь Фрей, дрібний та зморшкуватий тхір, мав дев’яносто років віку, лису плямисту голову і таку подагру, що не міг стояти без сторонньої допомоги. Його нова дружина, бліде кволе дівча шістнадцяти років, супроводжувала ноші, коли князя вносили до палати. То була дев’ята пані Фрей.
— Яке задоволення бачити вас знову через стільки років, пане князю, — почала Кетлін.
Старий примружився на неї з підозрою.
— Та невже? Маю сумнів. Не треба мені солодких пісень співати, пані Кетлін. Я для них застарий. Чому ви тут? Чи ваш синок занадто пихатий, аби з’явитися власною особою? А ви мені тоді нащо здалися?
Востаннє Кетлін гостювала в Близнюках ще дівчинкою, але вже тоді князь Вальдер запам’ятався їй дратівливим, гострим на язик та не надто чемним у звичаях. Роки, вочевидь, не покращили його норову, тому вона мусила ретельно добирати слів і не зважати на образи.
— Пане батьку, — докірливо мовив пан Стеврон, — не забувайте про чемність. Пані Старк прийшли до нас на ваше запрошення.
— А тебе хто питав? Ти поки що не князь Фрей, бо я ще живий. Чи я тобі схожий на мертвого? Отож-бо. Не смій лізти до мене з вказівками.
— Дарма ви так у присутності нашої шляхетної гості, пане батьку, — зауважив хтось із молодших синів.
— Тепер уже мої байстрюки взяли в голову вчити мене звичаїв, — пожалівся князь Вальдер. — Я говоритиму так, як вважаю за потрібне, і хай вас усіх хоч хапко вхопить. В мене тут за мого життя три королі гостювали, ще й з королевами. Гадаєш, мені потрібна наука від таких, як ти, Ригере? Твоя мати кіз доїла, коли
