Гра престолів - Джордж Мартін
— Знаю. І Вальдер Фрей знає, вже будь певен.
Того вечора вони стали табором на південному краю боліт, на півдорозі між королівським гостинцем та річкою. Саме туди Теон Грейджой привіз їм подальші звістки від її дядька.
— Пан Брінден повідомляє, що схрестив мечі з Ланістерами. З тузінь розвідників не скоро зможе доповісти князеві Тайвину. Хіба що в пеклі. — Він вишкірився. — Їхні передові роз’їзди очолює пан Аддам Марбранд. Він відтягується на південь, випалюючи край до голої землі. Марбранд приблизно уявляє, де ми зараз, але Чорноструг клянеться, що не знатиме, коли ми розіб’ємося навпіл.
— Якщо йому князь Фрей сам не доповість, — різко зауважила Кетлін. — Теоне, коли повернешся до мого дядька, перекажи йому: хай поставить навколо Близнюків своїх кращих лучників пильнувати вдень і вночі — збивати кожного крука, що вилетить з мурів. Я хочу, щоб жодна звістка про пересування мого сина не досягла князя Тайвина повітрям.
— Пан Брінден уже про все подбав, пані, — хвалькувато всміхнувся Теон. — Ще кілька пташок, і в нас їх буде досить, щоб пирога спекти. Збережу вам пір’я на капелюха.
Вона мала б зрозуміти раніше, що у справах війни Брінден Чорноструг безнадійно її випереджає.
— Що роблять Фреї, поки Ланістери палять їхні ниви та плюндрують городи й села?
— Між людьми пана Аддама та князя Фрея сталися сутички, — відповів Теон. — Менше як за день їзди звідси ми бачили двох ланістерівських розвідників, яких фреївські вояки підвісили на гілляці круків годувати. Утім, більша частина сил князя Вальдера сидить у Близнюках.
«Виразна печатка князя Вальдера» — майнула в Кетлін кисла думка, — «сидіти, чекати, спостерігати, нічого не віддавати на волю випадку, поки його не змусять».
— Якщо він б’ється з Ланістерами, то може, зібрався-таки дотриматися значкових обітниць, — зазначив Робб.
Але Кетлін не плекала великих надій.
— Захищати власне дідицтво — то одне, а відкрито вийти в поле проти князя Тайвина — зовсім інше.
Робб обернувся до Теона Грейджоя.
— Чи не знайшов Чорноструг іншого шляху через Зеленозуб?
Теон хитнув головою.
— Річка швидка, вода високо. Пан Брінден каже, що бродом її тут, на півночі, не перейти.
— Але ж перейти треба! — скипів Робб. — Наші коні може б і подолали річку, та не з латниками на спині! Щоб перевезти усе наше залізо — шоломи, лати, зброю — треба будувати плоти, а для цього тут не досить дерев. Як і часу. Поки князь Тайвин іде на північ…
Він стиснув долоню в кулака.
— Князь Фрей не дурень, щоб уперто стирчати на дорозі, — зі своєю звичайною легковажністю зазначив Теон Грейджой. — В нас уп’ятеро більше війська. Якщо доведеться, ти, Роббе, зможеш узяти Близнюки силою.
— Згаявши багато людей, — заперечила Кетлін, — і багато часу. Поки ти ставитимеш облогу, Тайвин Ланістер приведе свої сили і вдарить ззаду.
Робб перевів очі від неї до Грейджоя, шукаючи відповідей і не знаходячи їх. Якусь мить він здавався ще молодшим за свої п’ятнадцять років, незважаючи на броню, меча і порость на щоках.
— Що б зробив мій вельможний батько? — спитав він її.
— Знайшов би спосіб перейти річку, — відповіла вона. — За всяку ціну.
Наступного ранку до них повернувся сам пан Брінден Таллі. Він змінив важку броню та шолом Лицаря Брами на легку кольчугу і шкіряний кубрак, що краще личили розвідникові, але обсидіанова рибка скріплювала його кирею, як і раніше.
Зіскакуючи з коня, дядько мав похмурий вид.
— Під стінами Водоплину сталася битва, — повідомив він, болісно кривлячись. — Ми дізналися від полоненого ланістерівського розвідника. Крулеріз знищив військо Едмура і розігнав річкове панство на всі боки.
Серце Кетлін вхопили крижані кігті.
— Що з моїм братом?
— Поранений і в полоні, — відповів пан Брінден. — Князь Чорноліс та інші вцілілі сидять в облозі у Водоплині, оточені військом пана Хайме.
Робб не міг знайти собі місця.
— Ми повинні якось перетнути цю кляту річку, щоб устигнути зняти облогу!
— То не така легка справа, — зазначив дядько. — Князь Фрей відтягнув усе своє військо всередину замків і зачинив браму.
— Хапко б його вхопив! — вилаявся Робб. — Якщо старий дурень упреться рогом і не дасть перейти, то змусить мене брати його мури приступом. Буде треба — камінець за камінцем розберу і купою насиплю по самі його вуха. Отоді подивимося, що він скаже!
— Патякаєш, як капосний хлопчисько, — різко завважила Кетлін. — Дитина бачить перепону і найперше думає, як її оббігти навколо або накинутися і звалити. Князь же повинен розуміти, що словами досягають більшого, ніж мечами.
Роббова шия зачервонілася від материної догани.
— То кажіть, які слова ви маєте на думці, матінко, — похмуро мовив він, пригамувавши гнів.
— Фреї сидять на переїзді вже шістсот років. Століттями вони жили з мостового мита, яке збирали з подорожніх.
— Яке ж буде наше мостове?
Вона посміхнулася.
— Саме це ми маємо з’ясувати.
— А як я вирішу не платити?
— Тоді доведеться відступити до Калин-Копу і готуватися зустріти князя Тайвина у битві… або відростити крила. Іншого вибору немає.
Кетлін вдарила коня п’ятами і від’їхала, залишивши сина міркувати над своїми словами. Недобре буде, якщо він вирішить, що мати прагне зайняти його місце на чолі війська. «Чи навчив ти його своєї мудрості, а не лише відваги, Неде?» — питала вона себе. — «Чи навчив ти його схиляти коліна, коли потрібно?» На цвинтарях Семицарства лежало повно хоробрих вояків, які цієї науки так і не засвоїли.
Був майже полудень, коли передовий полк вийшов до Близнюків, столу князів Переїзду.
Тут Зеленозуб плинув швидко і глибоко, але Фреї багато століть тому перекинули через нього міст і відтоді багатіли з мостового мита. Міст був міцний, вигнутий вгору, з сірого тесаного каменю, такий широкий, щоб два вози проїхало поруч; з середини стирчала Річкова Вежа, стережучи відразу і дорогу, і річку стрілецькими бійницями у стінах, стельними бійницями просто над проїздом, важкими брамними решітками. Міст будувався трьома поколіннями Фреїв, і коли вони нарешті скінчили, то поставили дебелі башти з важких колод по обох берегах, щоб ніхто не міг проїхати без дозволу та платні.
З тієї пори дерев’яні башти поступилися
