Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Коли я сів біля них, Віл дав мені яблуко. Подвір’ям легко пронісся вітер, і струмені води з фонтана на моїх очах заворушилися на вітрі, наче серпанкові фіранки. На бруківці танцювали по колу кілька червоних кленових листків. Я дивився, як вони скачуть і крутяться, виписуючи в порожнечі дивні складні траєкторії.

— Я так розумію, ти нарешті знайшов Денну? — спитав за якийсь час Вілем.

Я кивнув, не відводячи очей від листя. Мені зовсім не хотілося щось пояснювати.

— Я здогадався, бо ти якийсь тихий, — сказав він.

— Зустріч минула кепсько? — обережно запитав Сім.

— Усе вийшло не так, як я сподівався, — відповів я.

Вони з розумінням кивнули, і на мить знову запала тиша.

— Я тут думав про те, що ти нам розповів, — промовив Віл. — Про те, що сказала твоя Денна. В її історії є дірка.

Ми з Сімом зацікавлено поглянули на нього.

— Вона сказала, що шукає свого покровителя, — зауважив Вілем. — Вона подорожувала з тобою, шукаючи його. Але згодом вона сказала, ніби знає, що він у безпеці, бо він… — Віл багатозначно завагався, — …зустрівся з нею, коли вона поверталася до підпаленої ферми. Тут дещо не сходиться. Нащо їй було на нього полювати, якщо вона знала, що він у безпеці?

Я про це не замислювався. Не встиг я вигадати якусь відповідь, як Сіммон хитнув головою.

— Вона просто вигадала привід для того, щоб побути з ним, — сказав він таким тоном, ніби це було ясно як день.

Вілем трохи насупився.

Сім перевів погляд з мене на нього й назад, явно здивований необхідністю пояснювати свої слова.

— Це ж очевидно: ти їй небайдужий, — промовив він і заходився загинати пальці. — Вона знаходить тебе в Анкера. Вона приходить по тебе того вечора в «Еоліяні», коли ми п’ємо. Вона вигадує привід кілька днів повештатися з тобою в глушині…

— Сіме, — роздратовано відповів я, — якби їй це було цікаво, я зміг би відшукати її більш ніж один раз за місяць пошуків.

— Це логічна помилка, — радо зауважив Сім. — Хибний причиновий зв’язок. Це лише доводить, що ти кепсько її шукаєш або ж її важко знайти. А не те, що їй нецікаво.

— Ба більше, — зауважив Вілем, перейшовши на бік Сіммона, — оскільки вона знаходить тебе частіше, видається ймовірним, що вона, ймовірно, проводить у пошуках тебе чимало часу. Відстежити тебе нелегко. Це вказує на інтерес.

Я згадав про записку, яку вона мені залишила, і на мить уявив собі, що Сім може мати рацію. Я відчув, як у моїх грудях зажевріла квола надія, і згадав ту ніч, коли ми лежали на сірокамені.

Тоді я згадав, що тієї ночі Денна була сама не своя через делірій. А ще згадав Денну під ручку з Лентареном. Згадав високого, гарного, багатого Лентарена та всіх інших незліченних чоловіків, які могли запропонувати їй щось вартісне. Щось більше за гарний голос і мужню відвагу.

— Ти знаєш, що я маю рацію! — Сіммон прибрав волосся з очей і по-хлопчачому розсміявся. — Тут ти не викрутишся! Вона явно втратила від тебе голову. А ти просто безголовий, тож ви — чудова пара.

Я зітхнув.

— Сіме, я задоволений дружбою з нею. Вона — чудова людина, і я радію зустрічам з нею. Ось і все. — Я говорив із належною безжурною байдужістю в голосі, щоб Сім повірив мені на слово й наразі облишив цю тему.

Сім на мить поглянув на мене, а тоді махнув на це рукою.

— Якщо так, — промовив він, змахнувши шматочком курятини, — то Фела постійно про тебе торочить. Вважає тебе шикарним хлопцем. А ще ж ти їй життя врятував. Я не сумніваюся, що з нею в тебе є шанси.

Я знизав плечима, стежачи за траєкторіями, які вітер описував у струменях фонтана.

— Знаєш, що нам треба… — Сім зупинився посеред фрази, витріщившись на щось поза мною; його обличчя раптом стало непроникним.

Я обернувся, щоб побачити, на що він дивиться, і побачив, що мій футляр для лютні спорожнів. Моя лютня зникла. Я дико роззирнувся довкола, готовий підскочити на ноги й кинутися на її пошуки. Але потреби в цьому не було: за кілька футів від нас стояв Емброуз із кількома своїми приятелями. В одній руці він недбало тримав мою лютню.

— Ох, Тейлу милосердний, — промимрив за мною Сіммон. А тоді додав на звичайній гучності: — Ану віддай, Емброузе.

— Тихо, е’ліре, — гарикнув Емброуз. — Це не твоє діло.

Я звівся на ноги, не зводячи очей з нього та зі своєї лютні. Я звик думати, що Емброуз вищий за мене, але підвівшись, зрозумів, що наші очі на одному рівні. Емброуз, виглядало, теж трохи здивувався.

— Віддай її мені, — промовив я та простягнув руку. З подивом побачив, що вона не тремтить. Зате я тремтів усередині — наполовину зі страху, наполовину з люті.

У мені водночас намагалися говорити дві частини мого «я». Перша кричала: «Прошу, нічого з нею не роби. Це не має повторитися. Не ламай її. Прошу, поверни її. Не тримай її так за гриф». Друга моя половина скандувала: «Ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу», — наче щедро плюючись кров’ю.

Я зробив крок уперед.

— Віддай її мені. — Мій голос дивував мене самого звучанням — беземоційним і пласким. Пласким, як моя простягнута долоня. Я вже перестав тремтіти всередині.

Якусь мить він помовчав: щось у моєму тоні заскочило його зненацька. Я відчував його розгубленість: я поводився не так, як він очікував. Було чути, як у мене за спиною затамували подих Вілем і Сіммон. За спиною в Емброуза мовчали, раптом втративши впевненість, його приятелі.

Емброуз посміхнувся й вигнув брову.

— Але ж я написав для тебе пісню, а їй потрібен акомпанемент.

Він грубо взявся за лютню й забренькав пальцями по струнах, не дбаючи ані про ритм, ані про мелодію. Дехто зупинився на нього подивитись, а він тим часом заспівав:

— Був собі обідранець Квоут,

Швидкий на язик і гострий.

Майстри подумали: «От же ж розумник!» —

І всипали йому вдоста.

На той час біля нас зупинилося вже чимало перехожих, які всміхались і сміялися, споглядаючи маленький виступ Емброуза. Збадьорившись, Емброуз енергійно вклонився.

— Співають усі! — крикнув він, піднявши руки, наче диригент оркестру, і замахавши моєю лютнею, як паличкою.

Я зробив ще крок уперед.