Вовки Кальї. Темна вежа V - Стівен Кінг
Роланд дивився на Слайтмена, звівши брови.
— Гаразд, — сказав той. — Тепер я все розумію. Скажіть, він хоробро тримався? Скажіть, прошу.
— Вони з Джейком притягли на собі Френка, — сказав Едді, показуючи на близнюків Тейвері. — Він спіткнувся і втрапив ногою в яму. Джейк і Бенні витягли та принесли його сюди. Твій хлопець був дуже відважний.
Слайтмен кивнув. Зняв окуляри й подивився на них так, наче вперше бачив. Так потримавши секунду чи дві, він кинув їх на дорогу і розтрощив підбором чобота. А тоді перевів погляд на Роланда й Джейка та сказав тоном вибачення:
— Я все зрозумів. — І пішов до сина.
З кукурудзи вискочив Воун Айзенгарт. Побачив свою дружину і протяжно завив. Потім порвав на собі сорочку й заходився гатити кулаком у груди, викрикуючи її ім’я.
— Господи, — сказав Едді. — Роланде, ти маєш покласти цьому край.
— Не я, — відповів стрілець.
Слайтмен підняв відірвану руку свого сина й лагідно поцілував. Поклав її хлопчикові на груди й знову пішов до них. Без окулярів його обличчя здавалося беззахисним і якимось безформним.
— Джейку, допоможеш знайти ковдру?
Джейк підвівся, щоб пошукати те, про що він просив. У неприкритому окопі, який слугував їм сховком, Айзенгарт притискав обпалену голову дружини до грудей, заколисуючи її. З кукурудзи вже потроху виходили діти та їхні доглядачі — всі співали «Рисову пісню». Едді здалося, що з боку містечка теж лине пісня, та спершу він вирішив, що то відлуння. Але зараз збагнув, що співає вся Калья. Люди там почули спів і все зрозуміли. Вони вже йшли сюди.
З поля вийшов панотець Каллаген. На руках у нього, попри весь гамір, сиділа Лія Джефордс. Побачивши купи мертвих Вовків, священик обережно вивільнив руку і повільно осінив повітря хрестом.
— Слава Тобі, Господи, — промовив він.
Роланд підійшов до нього і взяв за руку, яка креслила хрест.
— І мене також, — сказав він.
Каллаген спантеличено глянув на нього.
Роланд кивнув на Воуна Айзенгарта.
— Він казав, що прокляне мене, якщо з його жінкою щось станеться.
Пояснювати далі потреби не було, Каллаген усе зрозумів і накреслив йому на лобі хрест. Тепло від нігтя Роланд відчував ще довго. І хоч Айзенгарт не здійснив погрози, стрілець пізніше не пошкодував, що попросив панотця про цей захист.
ДВАДЦЯТЬ
Просто тут, на Східному шляху, юрба бурхливо раділа порятунку і плакала за полеглими. Та навіть горе їхнє було з проблиском радості. Ніхто не відчував, що втрати рівні здобуткам. І Едді вважав, що це справді так. Для тих, хто не втратив дружину й сина.
Спів з містечка все наближався. Вже видно було куряву. Чоловіки й жінки на дорозі обнімалися. Хтось спробував забрати голову Марґарет, але Айзенгарт не дозволив.
Едді підійшов до Джейка.
— Ти, здається, не дивився «Зоряних воєн»? — спитав він.
— Ні, я ж казав. Збирався, але…
— Не встиг, бо покинув той світ. Ці їхні мечі… Джейку, вони з того кіно.
— Ти впевнений?
— Так. А Вовки… Джейку, самі Вовки…
Джейк дуже повільно кивнув. Люди, що йшли з Кальї, вже показалися на дорозі. Новоприбулі побачили дітей, усіх дітей, і в небо здійнявся переможний крик. Ті, що йшли першими, зірвалися й побігли.
— Я знаю.
— Справді? — Едді дивився на нього мало не благально. — Знаєш? Бо… це якесь божевілля…
Джейк обвів поглядом купи Вовків. Зелені каптури. Зелені штани. Чорні чоботи. Вишкірені морди, що вже розкладалися. Перед тим Едді зняв одну з гнилих металевих масок, щоб глянути, що під нею. Нічого, тільки гладенький метал, дві лінзи, що слугували очима, кругла решітка-сіточка замість носа, два мікрофони на скронях біля вух. Ні, особливими цих істот робили саме маски й одяг.
— Може, це й божевілля, але я знаю, хто вони, Едді. Принаймні звідки вони. З коміксів «Марвел».
Величезне полегшення відбилося на обличчі Едді. На радощах він нахилився й поцілував Джейка в щоку. Примарна усмішка торкнула хлопчикові вуста. Слабка, але для початку непогано.
— Малим я обожнював «Людину-павука», — сказав Едді. — До дірок зачитував.
— Сам я їх не купував, — зізнався Джейк. — Але Тіммі Муччі в «Мідтаун Лейнз» був фанатом журналів «Марвел». «Людина-павук», «Фантастична четвірка», «Неймовірний Халк», «Капітан Америка» — всі вони у нього були. А ці Вовки…
— Вони схожі на Доктора Дума,[60] — сказав Едді.
— Ага, — кивнув Джейк. — Ну, не зовсім, мабуть, маски змінили, щоб вони були трохи більше схожі на вовків, але все решта… зелений плащ, каптур. Так, це точно Доктор Дум.
— І сничі, — задумливо протягнув Едді. — Ти коли-небудь чув про Гаррі Поттера?
— Наче ні. А ти?
— Ні, і я скажу тобі, чому. Бо ці сничі — з майбутнього. Може, з якогось журналу «Марвел Комікс», який випустять десь між тисяча дев’ятсот дев’яностим і дев’яносто п’ятим. Розумієш, про що я?
Джейк кивнув.
— Це все дев’ятнадцять, так?
— Так, — сказав Джейк. — Дев’ятнадцять, дев’яносто дев’ять і дев’ятнадцять-дев’яносто-дев’ять.
Едді роззирнувся навколо.
— А де Сьюз?
— Мабуть, пішла по свій візок, — сказав Джейк. Але податися на пошуки Сюзанни Дін (хоча все одно на ту мить вони були б марними) вони не встигли — на них налетіла юрба з Кальї. Едді й Джейка затопила хвиля шаленої радості — їх обіймали, цілували, тиснули руки, навколо них сміялися, плакали і дякували, дякували, дякували.
ДВАДЦЯТЬ ОДИН
За десять хвилин після того, як прийшло все містечко, Розаліта несміливо наблизилася до Роланда. І стрілець страшенно зрадів її появі, бо його саме запопав Ебен Тук, який тримав його за плечі й нескінченно повторював одне й те саме — як жахливо, як безбожно і безмежно вони з Телфордом помилялися і як Роланд та його ка-тет можуть цілковито розраховувати на нього, коли настане час рушати далі. Він, Ебен Тук, спорядить їх усім необхідним і не візьме за це ні монетки.
— Роланде! — гукнула Роза.
Роланд вибачився і, взявши її за руку, провів трохи далі дорогою. Розкиданих усюди Вовків роздирали на шмаття радісні фолькен. Щохвилини прибували все нові й нові люди.
— Що ти хотіла сказати, Розо?
— Про вашу жінку. Сюзанну.
— А що з нею? — Спохмурнівши, Роланд роззирнувся навколо. Сюзанни ніде не було видно, і він не міг згадати, коли бачив її востаннє. Коли скручував для Джейка цигарку? Так давно? — Де вона?
