Гра престолів - Джордж Мартін
Згадка про Джона змусила Неда відчути сором і такий сум, який не передати словами. Якби ж побачити хлопця знову, сісти та побалакати з ним… зненацька ногу під брудним сірим лубком прострелив біль. Він зіщулився, безпорадно судомлячись пальцями.
— То ваша власна оборудка, — вичавив він, — чи ви змовилися з Мізинцем?
Схоже, євнуха це розважило.
— Та я б скоріше одружився з кохорським Чорним Цапом. Мізинець — друга найхитріша людина у Семицарстві. Так, я згодовую йому вибрані плітки — рівно стільки, аби він думав, що я служу йому… як я дозволяю Серсеї думати, що служу їй.
— І як ви дали мені зрозуміти, що служите мені. Скажіть-но, пане Варисе, кому ж ви служите насправді?
Варис слабко посміхнувся.
— Та державі ж, пане мій добрий, хіба ви колись сумнівалися? Клянуся втраченою чоловічою гордістю. Я служу державі, а держава потребує миру.
Він випив останній ковток вина і відкинув убік порожнього міха.
— То яка буде ваша відповідь, пане Едарде? Дайте мені слово, що скажете королеві те, що вона хоче почути, коли вас до неї прикличуть.
— Якби я й дав слово, воно було б порожнє, як броня без лицаря. Та я не настільки ціную своє життя.
— Шкода. — Євнух підвівся. — А життя вашої дочки, мій пане? Чи його ви цінуєте?
Холод скував Недове серце.
— Моєї дочки…
— Ви гадаєте, я забув про ваше невинне дитя, пане? Королева, будьте певні, не забула.
— Ні… — Голос в Неда тріснув. — Варисе, благаю милістю божою, робіть зі мною, що забажаєте, але не вплутуйте у ваші оборудки мою дочку! Санса ще зовсім дитина.
— Раеніс теж була зовсім дитиною. Дочка принца Раегара. Така чарівна малеча, ще менша від ваших доньок. Вона мала чорне кошеня на ймення Балеріон, ви не знали? А ось я завжди хотів знати, що з ним сталося. Раеніс полюбляла вдавати, що то справжній Балеріон, Чорний Жах старих часів. Але того дня, коли до неї у двері вломилися ланістерівці, вона швидко взнала різницю між кошеням та драконом.
Варис зітхнув, поволі і стомлено, як людина, що несе на плечах всі скорботи світу.
— Колись верховний септон сказав мені: по гріхах наших і страждання наші. Якщо це правда, пане Едарде, скажіть мені… чому більше за всіх завжди страждають невинні, коли ви, вельможні князі та шляхетні пани, граєте у гру престолів? Поміркуйте над цим, якщо ваша ласка, поки чекаєте на королеву. А ще не пожалкуйте хвильку свого часу і розсудіть ось про що: наступний гість може принести вам хліба, сиру і макового молочка від болю… або ж Сансину голову.
— Цей вибір, мій ясновельможний пане Правице, можете зробити тільки ви, й ніхто інший.
Кетлін IX
Поки військо просувалося загатою крізь чорні болота Перешийка і виливалося у річковий край, що починався за ними, побоювання Кетлін дедалі зростали. Вона ховала свої страхи за суворим непорушним обличчям, але ті нікуди не поділися і погіршувалися з кожною верстою. Ані вдень, ані вночі вона не знала спокою, і кожен крук над головою примушував її стискати зуби.
Вона боялася за свого вельможного батька і дивувалася з його зловісної мовчанки. Боялася за брата Едмура і молилася, щоб його зберегли боги у битві проти Крулеріза. Боялася за Неда з дівчатами, за милих своїх синів, що залишилися у Зимосічі. Але зробити для жодного з них нічого не могла, тому примусила себе відкинути сторонні думки. «Бережи сили для Робба» — казала вона собі. — «Ти здатна допомогти лише йому. Стань лютою та суворою, Кетлін Таллі, як сама північ. Тепер ти мусиш перетворитися на справжнього Старка, як твій син.»
Робб їхав на чолі валки, під білим прапором Зимосічі, що плескав за вітром. Щодня він запрошував до себе когось зі своїх значкових, щоб радитися дорогою; він вшановував усіх по черзі, нікому не віддаючи переваги, слухаючи, як слухав його вельможний батько, зважуючи між собою слова одних та інших. «Він так багато навчився від Неда» — подумала вона, спостерігаючи, — «але чи достатньо?»
Чорноструг узяв сотню добірних людей на швидких конях та виїхав наперед ховати їхні переміщення і вести розвідку. Звістки, що привезли назад люди пана Бріндена, не надто втішили її. Військо князя Тайвина стояло за багато днів шляху на південь… але Вальдер Фрей, князь Переїзду, зібрав силу майже у чотири тисячі людей і поставив їх у своїх замках на Зеленозубі.
— Знову Спізнілий, — пробурмотіла Кетлін, коли почула.
Точно як на Тризубі, дідьки б його взяли. Її брат Едмур скликав корогви, і князеві Фрею обов’язок наказував рушити з військом до Водоплину, щоб там з’єднатися з силами Таллі. Натомість він сидів тут, у себе вдома.
— Чотири тисячі людей, — повторив Робб, радше здивований, аніж розгніваний. — Авжеж князь Фрей не сподівається битися з Ланістерами сам на сам. Напевне, він зібрався додати своє військо до нашого.
— Напевне? — перепитала Кетлін.
Вона виїхала наперед приєднатися до Робба та Робета Гловера, його супутника на цей день. За ними тягся передовий полк війська — рухливий ліс списів, корогв та галябард. — Дзуськи. Не чекай нічого певного від Вальдера Фрея, і уникнеш неприємних несподіванок.
— Він давав значкову присягу вашому батькові.
— Різні пани різним чином шанують свої присяги, Роббе. Князь Вальдер завжди приязніше ставився до Кастерлі-на-Скелі, ніж бажав би мій батько. Один із його синів одружений з сестрою Тайвина Ланістера. Саме по собі то, певна річ, мало що важить — князь Вальдер за багато років нажив безліч дітей, треба ж їх із кимось одружувати. Але…
— Ви гадаєте, він зрадить нас на користь Ланістерів, пані? — похмуро запитав Робет Гловер.
Кетлін зітхнула.
— Про те, що далі робитиме князь Фрей, найчастіше не знає навіть сам князь Фрей. Обачливість старості змішується в ньому з марнославством юності, ще й густо присмачена хитрістю.
— Близнюки повинні бути
