Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Ми прибули до Імрі за кілька годин після світанку, і я негайно пішов до Деві. Жваво поторгувавшись, я віддав їй приваб-камінь й один талант, щоб розрахуватися за надзвичайно короткострокову позику у двадцять талантів. Перший борг і досі лишався за мною, але після всього, що я пережив, борг у чотири таланти вже не здавався дуже страшним, хоча мій гаманець знову практично спорожнів.

Привести своє життя до ладу в мене вийшло не одразу. Мене не було всього чотири дні, але мені довелося звертатися з вибаченнями й поясненнями до безлічі різних людей. Я пропустив зустріч із графом Трепом, а також дві зустрічі з Манетом та обід із Фелою. У шинку «В Анкера» два вечори не було музиканта. Навіть Арі злегка мене пошпетила за те, що я її не провідував.

Я пропустив заняття в Кілвіна, Елкси Дала та Арвіла. Усі вони прийняли мої вибачення з милостивим несхваленням. Я знав, що мені доведеться заплатити за свою раптову й майже не пояснену відсутність, коли встановлюватимуть плату за навчання в наступному семестрі.

Найважливішим було поговорити з Вілом та Сімом. До них дійшли чутки про напад на студента в провулку. Зважаючи на те, що Емброуз останнім часом надимав щоки ще більше, ніж зазвичай, вони гадали, що мене витурили з міста або я взагалі лежу на дні Ометі з камінням на шиї.

По-справжньому я пояснив, що сталося, лише їм. Я не сказав їм усієї правди про причини свого інтересу до чандріян, але все ж таки розповів їм усю історію й показав лусочку.

Вони були належним чином здивовані, хоч і відверто сказали мені, що наступного разу я муситиму лишити для них записку, бо інакше мені буде непереливки.

А ще я шукав Денну, сподіваючись надати найважливіше пояснення. Але від цього пошуку, як завжди, не було жодної користі.

Розділ вісімдесят четвертий

Раптова буря

Кінець кінцем я знайшов Денну так, як знаходжу завжди, — зовсім випадково.

Я квапливо йшов, думаючи про купу інших речей, і раптом, завернувши за ріг, вимушено зупинився, щоб не врізатися в неї.

Ми обоє постояли там із півсекунди отетерілі та німі. Побачивши її, я був приголомшений, хоча вже не один день вишукував її обличчя в кожній тіні й у вікнах кожної карети. Я пам’ятав форму її очей, але не їхню вагу. Їхню темряву, але не їхню глибину. Від її близькості мені вибило дух із грудей, неначе мене раптом глибоко занурили у воду.

Я провів не одну годину, уявляючи собі, якою може вийти ця зустріч. Я тисячу разів розіграв цю сцену в голові. Я боявся, що Денна буде відстороненою, холодною. Що вона відцурається мене через те, що я лишив її саму в лісі. Що вона мовчатиме й понуро страждатиме від болю. Я побоювався, що вона заплаче, прокляне мене чи просто розвернеться й піде.

Денна радісно мені всміхнулася.

— Квоуте! — Вона схопила мою руку й стиснула її обома долонями. — Я за тобою скучила. Де ти був?

Мене попустило.

— Ой, ну, знаєш. То там, то тут. — Я безтурботно змахнув рукою. — Повсюди.

— Ти нещодавно кинув мене на мілині, — сказала вона, глянувши на мене з удаваною серйозністю. — Я все чекала, але приплив так і не почався.

Я вже приготувався пояснити все Денні, аж тут вона показала на чоловіка, що стояв біля неї.

— Вибачте за нечемність. Квоуте, це — Лентарен. — Я його перед цим навіть не помітив. — Лентарене, це — Квоут.

Лентарен був високий і худорлявий. М’язистий, гарно вбраний і породистий. Він мав підборіддя, яким пишався б муляр, і рівні білі зуби. Він був схожий на відважного принца з казок. Від нього відгонило грішми.

Він невимушено, привітно мені всміхнувся.

— Радий знайомству, Квоуте, — промовив він із граційним напівпоклоном.

Я відповів йому поклоном суто рефлекторно, усміхнувшись найчарівнішою своєю усмішкою.

— До ваших послуг, Лентарене.

Я знову повернувся до Денни.

— Нам найближчим часом треба буде пообідати разом, — безтурботно промовив я й трішечки вигнув одну брову, питаючи: «Це пан Ясен?» — У мене для тебе є кілька цікавих історій.

— Звісно. — Вона злегка хитнула головою, кажучи мені: «Ні». — Ти пішов, не встигнувши закінчити останню. Я була страшенно незадоволена, пропустивши кінець. Навіть засмучена.

— О, ти вже чула таке сто разів, — промовив я. — Відважний принц убиває дракона, але втрачає скарб і дівчину.

— Ах, яка трагедія. — Денна опустила погляд. — Не той кінець, на який я сподівалася, але, гадаю, я й не чекала на більше.

— Якби вона на цьому закінчувалася, це було б по-своєму трагічно, — визнав я. — Але насправді все залежить від того, як на неї дивитися. Я волію вважати, що ця історія напрошується на досить життєствердне продовження.

Дорогою прогуркотіла карета, і Лентарен зійшов з її шляху, при цьому ненароком злегка торкнувшись Денни. Вона бездумно взяла його за руку.

— Зазвичай мені не до смаку історії з продовженням, — сказала вона; її обличчя негайно стало серйозним і непроникним. Тоді вона знизала плечима й всміхнулася мені ледь помітним кривим усміхом. — Але я, звісно, уже змінювала свою думку з таких питань. Можливо, ти змусиш мене передумати.

Я показав на футляр із лютнею, який носив на ремінці через плече.

— Я досі майже щовечора граю в Анкера, може, ти захочеш прийти…

— Я прийду. — Денна зітхнула й поглянула на Лентарена. — Ми вже запізнюємося, чи не так?

Він, примружившись, глянув на сонце й кивнув.

— Так. Але ще можемо встигнути за ними, якщо поквапимося.

Вона знову повернулася до мене.

— Вибач, але в нас запланована прогулянка верхи.

— Я б ні за що не став вас затримувати, — промовив я і люб’язно відступив убік, щоб не загороджувати їм шляху.

Ми з Лентареном ґречно кивнули один одному.

— Я скоро тебе знайду, — сказала вона, повернувшись у мій бік, коли вони пройшли повз мене.

— Уперед. — Я кивнув туди, куди вони прямували. — Щоб я вас не затримував.

Я дивився їм услід, а вони тим часом ішли брукованими вулицями Імрі. Разом.

Коли я прийшов, на мене вже чекали Віл та Сім. Вони встигли влаштуватися на лаві, з якої добре було видно фонтан перед «Еоліяном». Довкола статуй німф, за якими гнався сатир, здіймалися струмені води.

Я поклав свій футляр