Гра престолів - Джордж Мартін

— Королева не вб’є мене, — мовив Нед. У голові йому паморочилося: вино було міцне, а він так давно нічого не їв. — Кет… Кет захопила її брата…

— Не того брата, якого мала б, — зітхнув Варис. — Та й того вже не має. Впустила Біса між пальців. Гадаю, він зараз лежить випатраний десь у Місячних горах.

— Якщо це правда, вріжте мені горло, та й по тому, — простогнав Нед, очманілий від вина, смертельно втомлений і охоплений відчаєм.

— Вашої крові мені треба найменше у світі.

Нед скривився.

— Коли нищили мою сторожу, ви стояли біля королеви й дивилися, не кажучи ані слова.

— І знову б так учинив. Пригадайте, що я не мав ані зброї, ані обладунку, а навколо стояли ланістерівські стражники.

Євнух дивився на нього з цікавістю, схиливши голову.

— Коли я був хлопчиком, ще не обрізаним, то подорожував Вільними Містами з гуртом мартоплясів. Вони навчили мене, що кожна людина має написану для неї роль — що у вертепі, що в житті. Так само і при дворі. Королівський Правосуд має жахати людей, коронний підскарбій — труситися за кожен мідяк, Регіментар Королегвардії — уособлювати лицарські чесноти… а коронний шепотинник — все знати, не мати совісті й покірно служити престолові. Свавільний шепотинник — таке ж безглуздя, як боягузливий лицар.

Він забрав міха з вином і зробив ковток.

Нед уважно вивчив євнухове обличчя, шукаючи на ньому правду поміж блазенських шрамів та несправжньої бороди. Потім скуштував іще вина. Цього разу воно пішло легше.

— Ви можете вийняти мене з цієї ями?

— Міг би… але чи буду? Ні. Бо виникнуть питання, а відповіді на них приведуть до мене.

Нед так і думав.

— Ви досить відверті.

— Євнух не має честі, а павук не може дозволити собі совісті, пане мій.

— Ви можете хоча б передати від мене звістку?

— Залежно, яка звістка. Радо надам вам папір та чорнило, якщо ви цього бажаєте. Коли ви напишете листа, я його прочитаю. А от передати чи ні — вирішу з власних міркувань.

— Власних міркувань… І про що ж ви міркуєте, пане Варисе?

— Про мир, — без вагань відповів Варис. — Бодай одна особа у Король-Березі відчайдушно прагнула зберегти життя Робертові Баратеону. Ця особа — я.

Він зітхнув.

— Чотирнадцять років я беріг його від ворогів, але від друзів уберегти не зміг. З якого дурного божевілля ви сказали королеві Серсеї, що знаєте правду про походження Джофрі?

— З божевілля милосердя, — зізнався Нед.

— Овва, — зазначив Варис. — Ось воно як. Ви чесна та шляхетна людина, пане Едарде. Інколи я про це забуваю. Бо дуже мало стрічав за життя подібних людей.

Він озирнувся підвалом.

— І коли бачу, куди вас привела чесність і шляхетність, то розумію, чому стрічав їх так мало.

Нед Старк відкинув голову на вологу кам’яну стіну і заплющив очі. Ногу смикало від болю.

— Вино короля… ви допитували Ланселя?

— О, так. Серсея дала йому кілька міхів і сказала, що то улюблений Робертів збір.

Євнух здвигнув плечима.

— Доля мисливця — наражатися на небезпеку. Якби Роберта не зарізав вепр, він міг би впасти з коня, наступити на гадюку, втрапити під випадкову стрілу… зрештою, ліс — то бійня, де самі боги ллють кров річками. Короля вбило не вино. Його вбило ваше милосердя.

Нед боявся це почути.

— Я благаю богів пробачити мені.

— Якщо вони є, — зазначив Варис, — то може, і пробачать. Але королева однак би не забарилася завдати удару. Роберт ставав надто свавільний. Вона мусила позбавитися його, щоб звільнити руки для його братів. О, то така собі парочка — Станіс та Ренлі — скажу я вам. Дві ручки у двох рукавичках, от тільки одна — сталева панцирна, а друга — м’якенька шовкова.

Євнух витер рота тилом долоні.

— Ви вчинили дурницю, пане мій добрий. Треба було слухати Мізинця, коли він закликав вас підтримати Джофрі на престолі.

— Як… як ви дізналися?

Варис посміхнувся.

— Дізнався, та й годі, не переймайтеся. А ще я знаю, що назавтра вас відвідає сама королева.

Нед повільно здійняв очі.

— Навіщо?

— Серсея боїться вас, мосьпане… але має ворогів, яких боїться ще більше. Її улюбленець Хайме просто зараз воює з річковим панством. Ліза Арин сидить у Соколиному Гнізді за нездоланними стінами каменю і криці, плекаючи там свою добре відому любов до королеви. Дорнійські Мартели в себе вдома досі суплять брови, згадуючи вбивство принцеси Елії та її дітей. А ваш син рухається Перешийком на чолі війська Півночі.

— Робб іще зовсім хлопчик, — охоплений жахом, мовив Нед.

— Хлопчик із військом, — відповів Варис. — Але ви вірно кажете: ще зовсім хлопчик. Серсея не спить уночі радше з-за королівських братів… зокрема з-за князя Станіса. Його права на престол законні, він уславлений полководець і не має жодної крихти милосердя. На світі не буває нікого страшнішого, ніж беззаперечно справедлива людина. Ніхто не знає достеменно, що Станіс робить на Дракон-Камені, але я ладний битися об заклад, що він там зібрав більше мечів, аніж мушель. Отже, ось вам Серсеїн нічний жах: поки її батько та брат виснажують себе війною проти Старків і Таллі, на берегах столиці висаджується князь Станіс, проголошує себе королем і стинає золотокудру голівоньку її синка… а заразом і її власну. Хоча я певний, що про синову вона непокоїться більше.

— Станіс Баратеон — законний Робертів спадкоємець, — відповів Нед. — Престол належить йому за правом. Якби він отримав корону, я б вітав його першим.

Варис несхвально зацокав язиком.

— Серсеї не сподобаються ваші слова, можу вам обіцяти. Вчіться тримати язика за зубами, бо інакше, навіть якщо Станіс і зійде на престол, привітати його зможе тільки ваша гнила голова на шпичці. Санса так зворушливо за вас прохала — шкода буде, якщо ви зневажите її зусилля. Вам дарують життя, аби ж тільки ви спромоглися прийняти дарунок. Серсея ж не зовсім дурепа. Вона знає, що від приборканого вовка більше користі, ніж від мертвого.

— Ви хочете, щоб я служив жінці, яка вбила мого короля, вирізала моїх людей, як худобу, і скалічила мого сина? — У Недовому голосі бриніла невіра власним вухам.

— Я хочу, щоб ви служили державі, — відповів Варис.