Зоряний пил - Ніл Гейман
Ступивши ще крок, він помітив, що галявина нікуди не поділася: навколо росла висока папороть, наперстянка та в’язи. Місяць висів біля краю неба. Хлопець підняв свічку, шукаючи чогось схожого на зірку, що впала, — але не бачив нічого, хоч трохи схожого на звичайний чи коштовний камінь.
Поруч жебонів струмок, але за його шумом Трістран розчув ще якийсь звук — наче хтось захлюпав носом і проковтнув слину. Здавалося, хтось намагається не розплакатися.
— Хто тут? — гукнув Трістран.
Хлипання змовкло. Але Трістран був упевнений, бачив під кущем ліщини якесь світло, і пішов туди.
— Перепрошую, — почав він, сподіваючись заспокоїти того, хто засів під деревом. Йому дуже не хотілося знову зустрітися з крихітним народом, що вкрав його капелюх.
— Я шукаю зірку.
Замість відповіді з-під куща вилетіла грудка мокрої землі і влучила Трістранові в обличчя. Було трохи боляче; за комір посипався бруд.
— Я не збираюся кривдити вас, — голосно гукнув Трістран.
Цього разу хлопець встиг ухилитися — чергова грудка влучила у в’яз, біля якого він щойно стояв. Трістран йшов уперед.
— Забирайся геть! — промовив заплаканий дівочий голос. — Просто йди звідси, дай мені спокій!
Дівчина скоцюрблено сиділа під ліщиною і вельми недружньо дивилася на Трістрана. Вона вже вхопила в руку чергову грудку, але не кинула її.
Очі у дівчини були червоні й заплакані, а волосся таке світле, що здавалося зовсім білим. Блакитний шовк плаття мерехтів у світлі свічки. І вся дівчина, здавалося, мерехтіла.
— Будь ласка, не кидайте в мене грязюкою, — попросив Трістран. — Зрозумійте, я зовсім не хотів вас турбувати. Десь тут упала зірка, і я повинен знайти її, перш ніж догорить ця свічка.
— Я зламала ногу, — сказала юна леді.
— Співчуваю, звісно, — відповів Трістран. — Але ж зірка…
— Я зламала ногу, — сумно повторила вона, — коли падала.
З цими словами дівчина знову підняла грудку. З її руки посипався блискучий пил.
Грудка землі влучила Трістранові в груди.
— Забирайся, — схлипнула дівчина, затуляючи обличчя руками. — Забирайся і дай мені спокій!
— Ви і є зірка, — нарешті дійшло до Трістрана.
— А ти — бовдур, — в’їдливо сказала дівчина, — а ще невіглас, йолоп і телепень!
— Еге ж, — погодився Трістран. — Мабуть, так і є.
Тут він розмотав з руки вільний кінець срібного ланцюжка і накинув його на тонке зап’ястя дівчини. Ланцюжок враз затягнувся.
Дівчина люто зиркала на нього.
— Що це ти таке робиш? — запитала вона, чомусь вже без гніву і ненависті.
— Забираю вас із собою, — відповів Трістран. — Я дав обітницю.
Тієї ж миті вогник свічки затріщав, останній шматочок ґнота сплив у калюжці воску. На мить полум’я спалахнуло яскравіше, освітило галявину, дівчину і нерозривний ланцюг, що з’єднував її зап’ястя з Трістрановим.
Свічка згасла.
Трістран дивився на дівчину — на зірку — не промовивши ані слова.
«Чи встигну я туди при свічці?» — подумав він. — «Ще й повернешся, не бійсь». Але свічка догоріла, а до селища Стіна було шість місяців важкого шляху.
— Але знай, — сказала дівчина крижаним тоном, — хто б ти не був і які б не були твої наміри щодо мене, я не надам тобі анінайменшої допомоги. Я зроблю все можливе, щоб зіпсувати твої плани. — І дуже емоційно додала: — Придурку.
— Гм, — сказав Трістран. — Ходити можете?
— Ні, — відповіла вона. — В мене нога зламана. Ти, виявляється, не лише тупий, а ще й глухий?
— А спати ваш народ лягає? — запитав хлопець.
— Звичайно. Тільки не вночі. Вночі ми сяємо.
— Гаразд, — сказав Трістран, — я саме зараз збираюся трохи поспати. Нічого іншого наразі на думку не спадає. Непростий був у мене день, стільки всього навалилося. Вам, певно, теж варто було б поспати. На нас чекає довга подорож.
Небо потрохи світлішало. Трістран ліг на траву, підклав під голову сумку, намагаючись пропускати повз вуха лайливі й образливі слова, якими обсипала його дівчина в блакитному платті.
Він думав, що робитиме кошлатий чоловічок, коли помітить, що Трістран не повернувся.
Думав про те, що зараз робить Вікторія Форестер, і вирішив, що вона, певно, в будинку батьків, у своїй спальні — лежить на ліжку й бачить солодкі сни.
Думав про те, наскільки довга перед ними подорож — півроку — і що вони весь цей час їстимуть.
Думав про те, що їдять зорі…
А тоді заснув.
— Бовдур. Дурноверхий йолоп, — сказала зірка.
Зітхнувши, вона спробувала вмоститися якомога зручніше, наскільки дозволяли обставини. Нога дошкуляла безперервним тупим болем. Кілька разів вона посмикала за ланцюг на зап’ястку і зрозуміла, що він був міцний і прилягав досить щільно — його не можна було ані розірвати, ані скинути.
— Кретин, безпросвітний телепень, — пробурмотіла вона.
І незабаром також заснула.
Розділ п’ятий
в котрому відбувається запекла боротьба за корону
У яскравому вранішньому світлі юна леді здавалася більш земною і менш небесною. Відколи Трістран прокинувся, вона і слова не промовила.
Поки дівчина сиділа під платаном і метала у хлопця неприязні погляди, він підібрав зламану гілку і обрізав її так, щоб вийшла милиця. Перекладину милиці він обмотав свіжою корою, здертою з зеленої гілки.
Вони ще не снідали, тож Трістран був як пес голодний. Поки він працював, у животі бурчало. Зірка про голод нічого не казала. І взагалі вона нічого не робила, тільки дивилася на Трістрана — спершу з докором, а потім з неприкритою ненавистю.
Хлопець міцно намотав кору, зробив петлю і затягнув її на вузол.
— Нічого особистого, чесне слово, — сказав він, звертаючись до дівчини і до всієї галявини. У сонячному світлі мерехтіння зірки було ледь помітне, причому лише там, де на неї падала тінь.
Зірка провела блідим пальчиком по ланцюжку, що їх з’єднував, і не відповіла.
— Я роблю це заради кохання, — продовжував Трістран. — І на тебе тепер вся моя надія. Її ім’я — моєї коханої, я маю на увазі — Вікторія. Вікторія Форестер. Вона найпривабливіша, найрозумніша і наймиліша
