Стрілець. Темна вежа І - Стівен Кінг

Кенерлі чекав на нього на засипаному солом’яною січкою підвищенні, що слугувало підлогою для стайні.

— Вже від’їжджаєте? — улесливо всміхнувся він стрільцеві.

— Еге.

— Але ж насувається буря.

— Збираюся її випередити.

— Вітер летить швидше, ніж людина їде на мулі. На відкритому просторі ви можете загинути.

— Мул мені потрібен негайно, — просто відповів стрілець.

— Авжеж. — Але Кенерлі не відвернувся, а продовжував стояти, наче добираючи слів, аби сказати ще щось, всміхаючись своєю ницою, сповненою ненависті усмішкою, а погляд майнув кудись угору, через стрільцеве плече.

Тієї ж миті стрілець відступив убік і повернувся, і важке поліно, яке занесла над ним дівчина Субі, просвистіло у повітрі, зачепивши тільки його лікоть. Рухаючися за інерцією, Субі випустила його з рук, і поліно з глухим стуком гепнулося на підлогу. Угорі над сінником гучно пролунало відгоміння, і ластівки, що гніздилися там, злякано порснули в тінь.

Дівчина тупо вирячилася на нього. Її груди випирали з запраної сорочки, являючи світові перезрілу пишноту. Великий палець повільно, як уві сні, потягнувся до рота.

Стрілець повернувся до Кенерлі. На обличчі конюха застигла широка усмішка. Його шкіра була жовта, як віск. Він стурбовано водив блудливими очима.

— Я… — почав він хрипким мокротинним шепотом і не зміг закінчити.

— Мул, — лагідно нагадав стрілець.

— Звісно. Ясна річ. Авжеж, — бубонів Кенерлі, всміхаючись, ніби сам дивувався, чому це він ще й досі живий. І почовгав до стайні по мула.

Стрілець перейшов на місце, звідки міг стежити за Кенерлі. Конюх привів мула і вручив йому вуздечку.

— Іди глянь, як там твоя сестра, — наказав він Субі.

Субі гордовито закинула голову й не зрушила з місця.

Стрілець там їх і залишив, нехай собі витріщаються одне на одного на запорошеній, засипаній сіном підлозі: він — із ненависницькою усмішкою і вона — з виразом тупої, млявої непокори. Нестерпна спека, що досі стояла надворі, відбійним молотком стукала у скроні.

XVII

Він вів мула серединою вулиці, здіймаючи чоботами хмари пилу. Бурдюки, вщерть заповнені водою, були нав’ючені на мула.

Біля бару він зупинився і зайшов усередину, але Еллі там не було. Порожній шинок був уже готовий до бурі (вікна забили дошками), але з учорашнього вечора там ніхто не прибирав. Зала смерділа прокислим пивом.

Він наповнив дорожню сумку кукурудзяною крупою, сухою й обсмаженою кукурудзою, взяв половину сирого м’яса для біфштексів із комори, а натомість поклав на дощатий шинквас чотири золотих. Еллі не спускалася. Жовтозубе піаніно Шеба безмовно сказало йому: «Бережи себе». Він вийшов надвір і нав’ючив сумку з провіантом на мула. Горло стискало тривожне передчуття. Він все-таки міг уникнути пастки, але шанси були мізерні. Врешті-решт, це він був Лукавим.

Відчуваючи на собі погляди очей, які підглядали за ним крізь щілини й тріщини, він проминув закриті віконницями будинки, що застигли в очікуванні. У Таллі чоловік у чорному видав себе за Бога. Він говорив їм про дитя Царя, багряного принца. Був це прояв всесвітньої іронії чи просто відчаю? Важливе питання.

У нього за спиною пролунав пронизливий тривожний крик, і зненацька почали розчинятися настіж двері. Обриси нападників стрімко наближалися. Пастка закрилася. Чоловіки у довгополих сюртуках і брудних робочих штанях. Жінки у линялих сукнях. Навіть діти, що бігли слідом за батьками. І кожна рука стискала палицю чи ніж.

Його реакція була автоматичною, миттєвою, інстинктивною. Він круто розвернувся на підборах, одночасно дістаючи з кобур револьвери. Важкі рукояті лягли у долоні як влиті. До нього зі спотвореним від жаху обличчям стрімко наближалася Еллі — авжеж, це мала бути Еллі, ніхто інший. У світлі, що швидко тьмяніло, багрянів відразливий рубець. Він зрозумів, що вона заручниця — з-поза її плеча визирало перекошене гримасою ненависті обличчя Шеба, що справляло таке враження, ніби він вістовий відьми. Еллі була його щитом і його жертвою. Стрілець побачив це чітко і недвозначно у вічно холодному полум’ї стерильної незворушності й почув її крик:

— Убий мене, Роланде! Вбий мене! Я вимовила це слово, дев’ятнадцять, я сказала, і він розповів мені… о ні, я цього не винесу…

Його руки звикли виконувати її бажання. Він був останній зі свого роду, але не тільки вуста його володіли Високою Мовою. Револьвери сколихнули повітря своєю важкою атональною музикою. Вхопивши ротом повітря, Еллі обм’якла. І знову прозвучали постріли. Останній вираз на її обличчі міг означати вдячність. Голова Шеба відкинулася назад, і вони обоє впали в пилюку.

«Вони вирушили у край Дев’ятнадцяти, — подумав стрілець. — Хоч би яким він був».

На нього обрушився шквал ударів палицями. Він заточився, але відбив їх. Дрючок із забитим гвіздком влучив йому в руку і пробив шкіру, з рани полилася кров. Його атакував, стискаючи в руці кухонний ніж із потьмянілим лезом, чоловік із лицем, порослим щетиною, і плямами від поту під пахвами. Стрілець застрелив його, і чоловік простягнувся на бруківці. Від удару підборіддя об землю з рота випала вставна щелепа. Тепер вона, виблискуючи слиною, шкірилася в бруді.

— САТАНА! — заверещав чийсь голос. — ПРОКЛЯТИЙ! УБИЙТЕ ЙОГО!

— ЛУКАВИЙ! — ґвалтував інший, і на нього знову градом посипалися палиці. Ніж, вдарившись об чобіт, відрикошетив. — ЛУКАВИЙ! АНТИХРИСТ!

Він торував собі дорогу крізь натовп, посередині рухаючись бігом, а навколо падали мертві тіла. Його руки з легкістю й надзвичайною точністю влучали в мішені. Впали двоє чоловіків і жінка, і він скористався прогалиною, яка утворилася після них.

Бунтівний натовп вервечкою тягнувся за ним через усю вулицю до перехнябленої, розташованої навпроти Шебового шинку крамнички, яка слугувала місту ще й цирульнею. Він ступив на тротуар, знову розвернувся й випустив решту патронів у переслідувачів. Позаду них, у куряві, розкинувши руки, як на розп’ятті, лежали Шеб, Еллі та інші.

Натовп не зупинявся і не вагався жодної миті, незважаючи на те що кожен постріл потрапляв точно в живу мішень, а вони ж, мабуть, бачили револьвери вперше.

Він відступав, рухаючись, як танцівник, аби уникнути палиць та каміння, що летіли з усіх боків. На ходу він перезаряджав зброю зі швидкістю, якої завдяки тренуванню набули його пальці: тепер вони жваво снували між кобурами й барабанами револьверів. Натовп почав заполоняти дерев’яний тротуар, і стрілець відступив до крамнички, хряснувши дверима просто перед їхніми носами. Велика вітрина праворуч розбилася, і осколки посипалися всередину, а крізь пролом вдерлися троє. Їхні обличчя були тупими, як у фанатиків, у очах ледь жевріли іскорки. Усіх їх він застрелив, як і тих двох, що полізли слідом.