Ім’я вітру - Патрік Ротфусс
Батько поглянув на хмари.
— Поллється. Однак є й дещо гірше, ніж грати під дощем.
— Скажімо, коли граєш під дощем, а тебе за це обводять круг пальця? — запитав я.
До нас швидким кроком поспішав бургомістр. На чолі в нього виблискував тонкий шар поту, і він трохи пихав, неначе перед цим біг.
— Я обговорив справу з кількома райцями, і ми вирішили, що ви б цілком могли скористатися трактиром, якби забажали.
Міміка й жести в мого батька були бездоганні. Було абсолютно очевидно, що він образився, але був надто ввічливим, щоб щось сказати.
— Я, звісно, не хотів би вас обтяжувати…
— Ні, ні. Це зовсім не клопітно. Власне, я на цьому наполягаю.
— Якщо наполягаєте, то чудово.
Бургомістр усміхнувся та квапливо пішов геть.
— Що ж, так трохи краще, — зітхнув батько. — Поки не треба затягувати паски.
— По півгроша з носа. Так, так. Ті, хто носа не має, проходять задарма. Дякую, пане.
Тріп стояв біля дверей і стежив за тим, щоб усі заплатили за перегляд п’єси.
— По півгроша з носа. Щоправда, судячи з рожевого рум’янцю на щоках вашої дами, я б мав узяти з вас як за півтора носа. Утім, мені до цього ніякого діла.
Тріп був найшвидший на язик у всій трупі, завдяки чому міг найкраще подбати про те, щоб ніхто не спробував пробитися всередину лестощами чи грубощами. У своєму зелено-сірому блазнівському костюмі Тріп міг безкарно говорити майже все, що заманеться.
— Здоровенькі були, матусю, за малого платити не треба, але якщо він запищить, найкраще або хутко дати йому цицьки, або надвір. — Тріп усе ще теревенив без угаву. — Саме так, півгріш. Так, пане, за кирпатий ніс теж платити повну ціну.
Хоча дивитись, як Тріп працює, завжди було весело, основну увагу я зосередив на фургоні, який десь за чверть години до цього приїхав на інший кінець містечка. Бургомістр полаявся зі старим, який ним правив, а тоді втік. Тепер я бачив, як бургомістр повертається до фургона в супроводі високого хлопа з довгим кийком — якщо я правильно вгадав, констебля.
Цікавість узяла наді мною гору, і я попрямував до фургона, з усієї сили стараючись нікому не потрапляти на очі. Поки я підійшов достатньо близько, аби щось розчути, бургомістр і старий знову почали лаятися. Констебль стояв неподалік із роздратованим і стривоженим виглядом.
— …тобі казав. Я не маю ліцензії. Мені не потрібна ліцензія. Хіба крамареві потрібна ліцензія? Мідникові потрібна ліцензія?
— Ти не мідник, — промовив бургомістр. — Не намагайся видати себе за нього.
— Я ні за кого не намагаюся себе видати, — різко відказав старий. — Я і мідник, і крамар, і значно більше, ніж перше або друге. Я — арканіст, недоумку ти дурноголовий.
— Я про це й кажу, — уперто провадив бургомістр. — У нас тут народ богобоязливий. Ми не хочемо ніякого загравання з темними силами, які краще не чіпати. Ми не хочемо тієї біди, яку можуть принести такі, як ти.
— Такі, як я? — перепитав старий. — Що ти знаєш про таких, як я? У цих місцях, мабуть, уже років із п’ятдесят не було жодного арканіста.
— І це нам подобається. Просто розвернись і рушай туди, звідки приїхав.
— Не буду я ночувати під дощем через твою дурість, — з жаром вимовив старий. — Я не потребую твого дозволу, щоб орендувати кімнату чи вести справи на вулиці. Тепер геть від мене, а то покажу тобі особисто, які біди бувають від таких, як я.
На бургомістровому обличчі промайнув страх, а потім на ньому відобразилось обурення. Він показав на констебля через плече.
— Тоді просидиш ніч у тюрмі за волоцюзтво та загрозливу поведінку. Ми випустимо тебе вранці, якщо навчишся чемно тримати язика за зубами. — Констебль посунув до фургона, обережно тримаючи збоку свій кийок.
Старий, не відступаючись, підняв одну руку. З передніх кутків його фургона здійнялося насичене червоне світло.
— Досить, — лиховісно промовив він. — Інакше може стати кепсько.
Здивувавшись на мить, я усвідомив, що дивне світло ллється з пари симпатичних ламп, які старий встановив на своєму фургоні. Я вже бачив одну таку в бібліотеці лорда Ґрейфоллов. Вони були яскравіші за газове освітлення, стійкіші за свічки або лампи, а працювали майже вічно. Також вони були страшенно дорогі. Я був готовий побитись об заклад, що ніхто в цьому маленькому містечку про них не чув і тим паче не бачив хоч одну.
Коли світло почало розростатися, констебль зупинився. Та коли начебто не сталося більш нічого, він зціпив зуби й попрямував до фургона далі.
На обличчі старого відобразилася тривога.
— А тепер заждіть секундочку, — сказав він, коли червоне світло з фургона почало тьмяніти. — Не треба…
— Писок стули, фіґляре старий, — промовив констебль. Він схопив арканіста за руку так, неначе засунув долоню в пічку. Далі, коли нічого не сталося, він усміхнувсь і набрався впевненості. — Не думай, ніби я не намну тобі боки, щоб ти більше не вдавався до своєї чортівні.
— Гарна робота, Томе, — похвалив бургомістр, аж засяявши від полегшення. — Візьми його з собою, а по фургон ми когось пошлемо.
Констебль вишкірився та скрутив старому руку. Арканіст зігнувся в талії й коротко, болісно охнув.
Я зі своєї схованки побачив, як вираз обличчя арканіста за якусь секунду зі збентеженого перетворився на зболений, а тоді — на гнівний. Побачив, як заворушилися його вуста.
Хтозна-звідки повіяв лютий порив вітру, неначе раптово, без попередження, розігралася буря. Вітер ударив по фургону старого, і він встав на два колеса, а тоді з грюкотом знову встав на чотири. Констебль захитався і впав, неначе його вразила Божа рука. Навіть майже за тридцять футів звідти, там де ховався я, вітер був такий сильний, що мені довелося зробити крок уперед, неначе мене грубо пхнули ззаду.
— Відчепися! — розгнівано прокричав старий. — Не докучай мені більше! Я підпалю твою кров і наповню крижаним, залізним страхом! — у його словах було щось знайоме, але я не міг сказати напевне, що саме.
І бургомістр, і констебль кинулися навтьоки, вибалушивши дикі очі, як сполохані коні.
Вітер затих так само швидко, як і прийшов. Увесь цей раптовий порив, напевне, протривав не більше п’яти секунд. Оскільки більшість містян зібралися довкола трактиру, я сумнівався, що це побачив іще хтось, окрім мене, бургомістра, констебля та віслюків старого, які мирно стояли у
