Вітер крізь замкову щілину: Темна вежа VIII - Стівен Кінг

– Тебе це непокоїть, Сюзанно з Нью-Йорка? – поцікавився Роланд.

– Так, Роланде з Ґілеаду, мене це непокоїть. – І вона всміхнулася йому, доволі доброзичливо, та в очах спалахнув добре знайомий вогник злості. Дала про себе знати Детта Волкер, здогадався Роланд. Вона так і не щезла остаточно, та він і не шкодував про це. Без тої дивачки, її колишнього другого «я», що досі крижинкою сиділо в її серці, Сюзанна була б лише симпатичною темношкірою жіночкою, яка нижче колін не мала ніг. А з Деттою всередині вона була особою, з якою варто було рахуватися. Небезпечною особою. Стрільцем.

– Йому є над чим поміркувати, – тихо сказав Едді. – Він багато пережив. Не кожен хлопчик оживає з мертвих. Та й потім, Роланд правильно каже: якщо хтось спробує стати в нього на шляху, то цей хтось дуже про це пошкодує. – Едді зупинився, тримаючи коляску за ручки, стер з чола піт і подивився на Роланда. – Роланде, а в цьому передмісті дупи світу взагалі хто-небудь лишився? Чи вони всі рушили з місця й пішли далі?

– О, дехто лишився, на мій здогад.

Та то був не тільки здогад. Кілька разів, поки вони мандрували Шляхом Променя, на них потайки позирали чиїсь очі. Одного разу то була перелякана жінка, що пригортала до себе двох дітей, а третя дитина – немовля – висіла в неї на шиї в слінгу. Ще був старий фермер, наполовину мутант, у якого з кутика рота звисало й посмикувалося щупальце. Цих людей Едді й Сюзанна не помітили, не відчули вони й інших, які (Роланд був цього певен) ховалися в лісі та у високій траві на всьому шляху їхнього простування. Едді та Сюзанні ще багато чого слід було навчитися.

Утім, деяких навичок вони все-таки вже набули. Бо Едді спитав:

– Це ті, кого Юк весь час нюхом чує позаду?

– Не знаю. – Роланд хотів було додати, що у дивних пухнастикових думках було присутнє ще щось, але вирішив промовчати. Стрілець багато років провів без ка-тету, і для нього стало звичкою тримати все в собі. Звичкою, якої йому треба було позбуватись, якщо він хотів, щоб тет залишався міцним. Але не тепер, не цього ранку.

– Ходімо, – сказав він. – Я певен, Джейк чекає нас попереду.

За дві години, незадовго до полудня, вони піднялися на схил і там зупинилися. Під ними поволі котила свої води широка ріка, свинцево-сіра під захмареним небом. На північно-західному березі (з їхнього боку) стояла споруда, зовні схожа на клуню й пофарбована в колір такого яскравого відтінку зелені, що мовби волав до мовчазного неба. Вхід у клуню чорнів над самою водою на палях тієї самої зеленої барви. До двох паль було прив’язано товстелезним тросом великий пліт, дев’яносто на дев’яносто футів[1] завбільшки, розмальований у червоно-жовті смуги. Посередині стирчала висока дерев’яна жердина, схожа на щоглу, тільки без вітрил. Перед щоглою було розставлено декілька плетених крісел, повернутих до берега річки, ближчого до них. В одному зручно вмостився Джейк. А поряд з ним сидів старий чоловік у неосяжному солом’яному брилі, мішкуватих зелених штанях і лонґбутсах. На ньому була тонка біла сорочка – такі в світі Роланда називали «слінкам». Джейк і старий наминали величенькі на вигляд брутерботи. Від цього видовища рот у Роланда наповнився слиною.

За ними, на краю помальованого по-клоунськи плота, сидів Юк і захоплено вдивлявся у своє відображення у воді. А може, у відображення сталевого троса, натягнутого вгорі над річкою.

– Це Вайє? – спитала Сюзанна у Роланда.

– Атож.

Едді хитро всміхнувся.

– Вайє моє… – Він здійняв руку над головою і помахав. – Джейку! Гей, Джейку! Юк!

Джейк помахав у відповідь, і хоча до річки та плота, пришвартованого біля її берега, лишалося чверть милі, всі вони, однаково гострозорі, побачили вдалині білі хлопчикові зуби, коли той широко всміхнувся.

Сюзанна склала долоні ківшиком і приклала до рота.

– Юк! Юк! До мене, зайчику! Іди до мами!

Пронизливо повискуючи (то був і весь гавкіт, на який він міг здобутися), Юк помчав через пліт, зник у клунеподібній споруді й виринув уже на їхньому боці. Він припустив стежкою з прищуленими вухами і сяючими золотистими очиськами.

– Тихенько, зайчику, а то інфаркт заробиш! – сміючись, закричала Сюзанна.

Але Юк сприйняв це як настанову прискоритися. Біля Сюзанниного візка він вигулькнув менш ніж за дві хвилини, стрибнув їй на коліна, зістрибнув знову на землю і весело на всіх подивився.

– Олан! Ед! Сюз!

– Хайл, сер Трокен. – Роланд вжив слово, яким у давні часи кликали шалапутів і яке він уперше почув, коли мати читала йому одну книжку. Називалася вона «Трокен і дракон».

Юк підняв ногу, подзюрив на травичку і знову повернувся мордою в той бік, звідки вони прийшли. Принюхався до повітря, не зводячи очей з лінії горизонту.

– Роланде, чому він постійно це робить? – спитав Едді.

– Не знаю. – Але він майже знав. Чи було це в якійсь давній казці? Не в «Трокені й драконі», а в подібній? Так здавалося Роланду. На мить він подумав про зелені очі, що пильнували у темряві, й тілом пробіг холодок – не від страху (хоча страх, мабуть, теж був присутній), а від спогадів. Та він швидко зник.

«Як на те Божа воля, вода буде», – подумав він і зрозумів, що говорить уголос, бо Едді перепитав:

– Га?

– Пусте, – відмахнувся Роланд. – Побесідуймо з Джейковим новим другом. Може, в нього й для нас знайдеться брутербот.

Едді, якому вже добряче набридла жорстка жуйка, яку вони називали бурітосами по-стрілецьки, одразу ж просяяв.

– Так, чорт забирай! – Він зиркнув на своє засмагле зап’ястя, ніби на ньому був уявний наручний годинник. – Божечку ж ти мій, та зараз же о пів на хавчик.

– Зайчику, замовкни краще і штовхай, – сказала йому Сюзанна.

Едді замовк і став штовхати.

Коли вони зайшли в елінг, старий ще сидів, а коли вийшли з нього до річки, вже підвівся. Побачив великі револьвери з сандаловими руків’ями у Роланда та Едді, і його очі округлилися. Він опустився на одне коліно. У безвітряній тиші дня Роланд почув, як зарипіли старечі суглоби.

– Хайл, стрільцю. – Старий приклав до лоба кулак, набряклий від артриту. – Вітаю тебе.

– Підведися, друже, – сказав Роланд, у душі сподіваючись, що старий справді їм друг. Але Джейк начебто вважав саме так, а Роланд звик довіряти його інтуїції. Не кажучи вже про шалапутову. – Встань, прошу.

Зробити це старому було важкувато, тому Едді ступив на пліт і