Бенкет круків - Джордж Мартін
Біля води, на яблуні, заспівав соловейко. Солодкі звуки — приємний перепочинок від пронизливого вереску й безнастанного крякання круків, біля яких Пейт ходив цілий день. Білі круки вивчили його ім'я і тепер, щойно побачивши його, перегукувалися між собою: «Пейт, Пейт, Пейт»,— аж йому заверещати хотілося. Великі білі птахи були гордістю архімейстра Волгрейва. Старий хотів, щоб його по смерті склювали круки, але Пейт підозрював, що ті круки й самого Пейта б залюбки задзьобали.
Мабуть, в усьому винен страхітливо міцний яблучник (Пейт сюди не пити прийшов, однак Аллерас пригощав — святкував мідну ланку, а в Пейта від докорів сумління в горлі пересохло), та Пейтові у співі соловейка чулося «чавун на злото, чавун на злото, чавун на злото». Це було дуже дивно, адже саме це і сказав незнайомець того вечора, коли їх двох познайомила Розі. «Хто ви?» — поцікавився Пейт, і чоловік відповів: «Алхімік. Чавун на злото вмію перетворювати». І тут у його долоні з'явилася монета, затанцювала по кісточках, зблиснула м'яким жовтавим золотом у світлі свічки. З одного боку виднівся триголовий дракон, а з другого — парсуна якогось давно мертвого короля. «Чавун на злото,— пригадалося Пейту,— кращого шансу не буде. Хочеш її? Кохаєш її?» — «Я не злодюжка,— сказав Пейт чоловікові, який назвався алхіміком.— Я — новак у Цитаделі». Алхімік, кивнувши, озвався: «Якщо раптом передумаєш, то я ще сюди за три дні повернуся — з оцим драконом».
Минуло три дні. Пейт знов завітав у «Перо й кухоль», і досі не певен свого рішення, але замість алхіміка побачив Моландера з Арменом і Сфінксом, за якими ще й Рун прив'язався. Підозріло було б, якби Пейт до них не підсів.
Шинок «Перо й кухоль» ніколи не зачинявся. Шістсот років стояв уже він на острові на Медовинній, і жодного разу його двері не замикалися. І хоча висока дерев'яна будівля похилилася на південь, як ото новаки часом хиляться після зайвого кухля, Пейт був певен, що шинок простоїть ще шістсот років, продаючи вино, ель і страхітливо міцний яблучник корабельникам, ковалям і князям, співцям і святенникам, а головне — новакам і підмейстрам Цитаделі.
— Старгород — це не весь світ,— занадто голосно заявив Моландер. Він-бо був лицарським сином, ще й п'яним як чіп. Відтоді як йому повідомили, що його батько загинув на Чорноводді, він напивався майже щовечора. Навіть у Старгороді, далеко від боїв, під захистом мурів, Війна п'ятьох королів торкнулася всіх... тільки от архімейстер Бенедикт наполягав, що війною п'ятьох королів вона так і не стала, оскільки Ренлі Баратеон був убитий ще до того, як Балон Грейджой коронувався.
— Батько завжди казав, що світ трохи більший, ніж замок лорда,— провадив Моландер.— І дракони — це ще далеко не все, що може виявитися в Карті, Ашаї чи Ї-Ті. Перекази мореплавців...
— ...то просто перекази мореплавців,— перебив його Армен.— Мореплавців, мій любий Моландере. Он спустися в доки — і будуть там тобі мореплавці, які розкажуть, як кохалися з русалками а чи як рік просиділи в череві риби.
— А звідки тобі знати, що це неправда? — Моландер у траві шукав ще яблука.— Хіба що сам у череві риби опинишся — тільки тоді можеш стверджувати, що ніхто там не сидить. Так, одного мореплавця з його казочками люди можуть і на глум підняти, та коли гребці з чотирьох різних кораблів переповідають однакові історії чотирма різними мовами...
— Історії не однакові,— заперечив Армен.— Дракони в Ашаї, дракони в Карті, дракони в Міріні, дотрацькі дракони, дракони звільнюють рабів... ці перекази всі відрізняються.
— Тільки деталями,— сказав Моландер, який, хильнувши, робився тільки упертіший, а він-бо і тверезий був упертий як віслюк.— Усі розповідають про драконів і про прегарну юну королеву.
Пейта цікавив тільки один дракон — золотий. Незрозуміло, думав він, що ж трапилося з алхіміком? «Сьогодні третій день. Він казав, що прийде».
— Он у тебе під ногою ще одне яблуко,— гукнув Аллерас до Моландера,— а в мене в сагайдаку ще дві стріли.
— До сраки твій сагайдак,— Моландер підхопив падалицю.— Червиве,— поскаржився він, та все одно метнув яблуко. Стріла поцілила в нього, коли те вже летіло вниз, й розтяла рівно навпіл. Одна половинка впала на башточку, з неї з'їхала на дах, підстрибнула й приземлилася за якийсь фут від Армена.
— Якщо розтяти черв'яка на два, стане два черв'яки,— повідомив підмейстер.
— Якби і з яблуками це працювало, люди б ніколи не голодували,— мовив Аллерас, усміхнувшися своєю м'якою усмішкою. Сфінкс завжди усміхався, мов пригадав якийсь жарт. Це надавало йому лукавого вигляду, який добре пасував до гострого підборіддя, і мисика волосся на лобі, і густої кучми коротко підстрижених смоляних кучерів.
Аллерас точно стане мейстром. Він у Цитаделі всього рік, а вже викував три ланки мейстерського ланцюга. В Армена ланок, може, й більше, проте кожна з них у нього забрала цілий рік. Однак і він теж стане мейстром. Рун і Моландер — голошиї новаки, але ж Рун зовсім хлопчик, а Моландеру пиячити миліше, ніж читати.
А от Пейт...
Він уже п'ять років у Цитаделі — приїхав ще тринадцятирічним, а шия в нього й досі гола та рожева, як у перший день прибуття з західних країв. Двічі вже йому здавалося, що він готовий. Першого разу перед архімейстром Вейліном він мав продемонструвати свої знання в царині небесної сфери, а натомість зміг дізнатися, звідки у В'їдливого Вейліна таке прізвисько. Два роки Пейт збирався на мужності, щоб зробити ще одну спробу. Цього разу він постав перед лагідним Еброзом, стареньким архімейстром з тихим голосом і ніжними руками, але чомусь Еброзові зітхання витримати було не легше, ніж Вейлінові шпички.
— Ще останнє яблуко,— пообіцяв Аллерас,— і я вам розповім, які в мене підозри щодо цих драконів.
— Що такого можеш знати ти, чого не знаю я? — пробурчав Моландер. Помітивши на гілці яблуко, він підстрибнув, зірвав його — і жбурнув. Аллерас,
