Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні

«Ерагоне!» — раптом покликала Вершника Сапфіра. І в цю ж таки мить Арія спохмурніла.

— А де це Торнак і Мертаг? — стурбовано спитала вона.

Ерагон озирнувся — Насуада стояла посеред двору одна. Поряд із нею була лиш пара сідельних торб, яких Вершник досі на Торнакові не бачив. За якийсь час над двором пронісся вітер, і Ерагон почув помахи могутніх крил. Та ні Мертага, ні Торнака не було видно.

Тоді Ерагон спробував знайти їх подумки, і йому відразу це вдалося, бо вони й гадки не мали ховатися. Але говорити з ним про щось вони теж не хотіли.

— Хай йому грець! — тільки й сказав Ерагон, біжучи до Насуади. На її щоках були сльози. Здавалося, вона ледь-ледь тримає себе в руках.

— Куди це вони?..

— Подалі звідси, — підборіддя Насуади тремтіло. Потім вона глибоко зітхнула й більше не зронила ні слова.

Ерагон знову лайнувся. Він розв’язав торби. Там було кілька невеликих Елдунарі в оббитих коробках.

— Аріє! Блодхгарме! — закричав Вершник, показуючи на Елдунарі.

Ельфи кивнули.

Тоді Ерагон, не гаючи й секунди, побіг до Сапфіри. Йому не довелося нічого пояснювати. Дракон усе й так розумів. Він розправив крила, і тільки-но Вершник умостився в сідлі, злетів у небо. Радісні крики залунали над містом, коли вардени побачили Сапфіру. Та зараз було не до цього — Сапфіра швидко-швидко махала крилами, прямуючи за шлейфом мускусного запаху Торнака. Цей слід вів спершу на південь, огинаючи навислу над містом скелю, потім піднімався вгору повз величезний кам’яний виступ і нарешті повертав до ріки Рамр.

Упродовж кількох миль слід був прямий, а коли широка ріка, обабіч якої росли дерева, опинилася майже під ними, повів їх униз. Ерагон пильно вдивлявся в землю. Аж раптом біля підніжжя одного з пагорбів на другому боці ріки він побачив щось схоже на червоний спалах.

«Туди», — сказав він Сапфірі, хоч та вже й сама помітила Торнака.

Вона спустилася по спіралі й м’яко сіла на верхівку пагорба. Повітря біля води було прохолодне й вологе. Воно пахло мохом, мулом і соком рослин. А між пагорбом і рікою лежало ціле море кропиви. Її було так багато, і вона росла так густо, що пройти крізь неї можна було, хіба що прорубавши собі шлях. Темне зубчасте листя легко шелестіло, і цей шелест зливався зі звуком стрімкої води.

На краю заростей кропиви сидів Торнак. Мертаг стояв поряд із ним і підтягував ремені сідла.

Ерагон поклав руку на Брізінгр й обережно рушив до них.

— Ви прийшли, щоб зупинити нас? — не обертаючись, спитав Мертаг.

— Буде видно. А куди це ти зібрався?

— Не знаю. Мабуть, на північ… кудись якомога далі від людей.

— Ти можеш залишитись.

Мертаг тихо засміявся, хрипло й безрадісно.

— Ти ж чудово все розумієш. Через мене Насуаді не буде спокою. До того ж, гноми ніколи цього не дозволять. Хіба не я вбив Ротгара? — він глянув через плече на Ерагона. — Галбаторікс називав мене Вбивцею Короля. А тепер і ти Вбивця Короля.

— Здається, це в нас сімейне.

— Тоді тобі треба наглядати за Рораном… А от Арія — вбивця дракона. Мабуть, для неї це нелегко — ельф, який убив дракона. Ти повинен поговорити з нею і впевнитись, що все гаразд.

Ерагон дивувався, як тонко розуміє все Мертаг:

— Добре, я так і зроблю.

— Ну ось, — сказав Мертаг, до кінця затягнувши ремінь. Якусь мить він помовчав, а потім повернувся до Ерагона. Зарок він тримав близько до тіла. Меч був оголений і готовий до бою. — То я ще раз питаю тебе: ти прийшов, щоб зупинити нас?

— Ні.

Мертаг ледь помітно всміхнувся й засунув Зарок у піхви.

— Це добре. Інакше мені знову довелося б битися з тобою.

Ерагон нічого на те не відповів, а натомість спитав:

— А як ти зміг звільнитись від Галбаторікса? Це все твоє справжнє ім’я, чи не так?

Мертаг кивнув:

— Я вже казав тобі, що я… тобто ми, — він торкнувся боку Торнака, — уже не ті, якими були раніше. Просто потрібен був якийсь час, щоб зрозуміти це.

— Час і… Насуада.

Мертаг спохмурнів. Він мовчки повернувся й почав дивитися кудись далеко-далеко, за море, високої кропиви. Ерагон підійшов до нього.

— Пам’ятаєш, — тихо спитав Мертаг, — коли ми востаннє були біля цієї ріки?

— Таке важко забути. Я й досі чую іржання коней.

— Ти, Сапфіра, Арія та я… Ми були тоді разом… Ми були впевнені, що нас ніщо не зупинить…

Краєм свідомості Ерагон відчував, що Сапфіра й Торнак так само розмовляють одне з одним. Про що вони говорять? Зрештою, Вершник добре знав, що Сапфіра неодмінно розкаже йому про це.

— А що ти робитимеш? — спитав він Мертага.

— Буду сидіти й думати. А може, збудую собі замок. Тепер у мене багато часу.

— Невже тобі конче треба йти? Я знаю, це буде… важко. Але ж тут у тебе родина: я, Роран… Він — твій двоюрідний брат, а ти навіть ніколи не бачив його… Ти ж належиш Карвахолу й Паланкарській долині так само, як і Урубейну. Може, навіть більше…

Мертаг заперечно похитав головою. Він усе ще дивився на безмежне море кропиви:

— Ні-ні. Нам із Торнаком треба якийсь час побути на самоті. Нам потрібен час, щоб зцілитись. А якщо ми залишимось, то будемо надто заклопотані, щоб зробити для себе бодай щось.

— Але ж добра компанія і постійна заклопотаність — це, може, найкращі ліки для душі.

— Так. Але не від того, що з нами зробив Галбаторікс… А ще… І Насуаді, і мені буде боляче, якщо я залишусь. Ні, ми повинні піти.

— І доки ж вас не буде?

— Доти, доки світ перестане здаватися нам таким ненависним, що викликає бажання руйнувати гори й напувати моря кров’ю.

Ерагон не знав, що на це відповісти. Вони стояли мовчки й дивились на ріку, яка текла ген-ген, за разочком низьких верб. Під подувом західного вітру шелест кропиви став сильніший.

— Коли ти більше не захочеш бути один, — нарешті сказав Ерагон, — знайди нас. Ми завжди будемо раді бачити тебе біля нашого вогнища.

— Гаразд. Обіцяю.

Ерагон з подивом побачив, як очі Мертага на якусь мить волого зблиснули.

— Знаєш, — сказав Мертаг, — я ніколи не думав, що тобі це вдасться… Але я радий, що так сталося.

— Мені пощастило. І без твоєї допомоги я б цього не зробив.

— Навіть коли так… Ти знайшов Елдунарі в торбинках?

Ерагон ствердно кивнув.

— Добре — сумно сказав