Необхідні речі - Стівен Кінг
– Про вовка промовка, леді, – промовив Туз, а над головою…
10
…в небі прогримів грім.
Френк Джуетт і його добрий старий «друг» Джордж Т. Нельсон стояли обличчям один до одного на сходах будівлі суду, ніби пара химерних стрільців в окулярах, уже майже чотири хвилини, а нерви, напнуті, наче струни скрипки, видавали чисті октави.
– Юйк! – гукнув Френк. Рука вхопилася за пістолет, запханий за пояс штанів.
– Авк! – гукнув Джордж Т. Нельсон і вхопився за свій.
Вони дістали зброю з ідентичними гарячковими посмішками, схожими на беззвучні крики, і викинули руки. Пальці натисли гачки. Обидва постріли настільки ідеально наклалися, що прозвучали ніби один. Спалахнула блискавка, кулі вилетіли… і зачепилися одна об одну в повітрі, відхиляючись із траєкторій прицільних влучань.
Френк Джуетт відчув подув повітря біля лівої скроні.
Джорджа Т. Нельсона щось упекло на правій частині шиї.
Вони приголомшено витріщилися один на одного понад задимленими стволами.
– Шо? – промовив Джордж Т. Нельсон.
– Га? – промовив Френк Джуетт.
Вони залибилися ідентичними збаламученими посмішками. Джордж Т. Нельсон зробив нерішучий крок на сходинку вгору до Френка, Френк зробив нерішучий крок на сходинку вниз до Джорджа. За мить вони вже могли б обійматись, а сварка була б затьмарена тими двома маленькими порухами вічності… а тоді будівля муніципалітету злетіла в повітря з ревом, що ніби розколов світ надвоє, розпорошуючи обох на місці.
11
Останній вибух затьмарив усі попередні. Туз і Бастер заклали в муніципалітеті сорок паличок динаміту двома в’язками по двадцять. Одна в’язка лежала на кріслі судді в судовій залі. Бастер наполіг, щоб іншу покласти на крісло Аманди Вільямс у крилі ради міських виборних.
– Жінкам усе одно не місце в політиці, – пояснив він Тузові.
Звук вибуху був оглушливим, і за мить усі вікна найбільшої споруди міста наповнило фантастичне фіолетово-помаранчеве світло. Тоді вогонь вирвався крізь вікна, крізь двері, крізь вентиляцію й решітки своїми безжальними м’язистими руками. Шиферний дах повністю здійнявся вгору, ніби якийсь дивний гострокінцевий космічний корабель злетів на вогняній подушці, після чого розлетівся на сотні тисяч зазубрених шматочків.
У наступну мить будівля розлетілася врізнобіч, обертаючи Ловер-Мейн-стріт на потік цегли і скла, де б не вижила жодна істота, більша за таргана. Від вибуху загинуло дев’ятнадцятеро осіб, п’ятеро з яких – телевізійники, що приїхали знімати матеріал про дедалі химерніші події в Касл-Року, але самі стали частиною цього сюжету.
Автомобілі поліції штату й телеканалів перекидом понесло у повітрі, ніби іграшки «Корґі». Жовтий фургон, який містер Ґонт надав Тузові й Бастерові, спокійнісінько пронісся по Мейн-стріт за дев’ять футів над землею. Колеса крутилися, задні двері звисли на скалічених завісах, а ззаду висипалися інструменти й таймери. Авто нахилилося ліворуч на гарячому урагані повітря й приземлилось у головному управлінні страхової агенції «Дості», погнутою решіткою проорюючи ряди друкарських машинок і картотек.
Землею захитало двигтіння, ніби від землетрусу. По всьому місту вилетіли вікна. Флюгери, що весь час указували північно-східний як головний напрямок руху вітру в бурі (яка тепер починала вщухати, наче засоромившись через появу цього аватара), почали шалено вертітися. Декілька позлітали прямісінько з осей, а один наступного дня знайдуть глибоко забитим у двері баптистської церкви, ніби хижацьку індіанську стрілу.
На Касл-авеню, де перевага в боротьбі рішуче переходила в руки католикам, бійки припинилися. Генрі Пейтон стояв біля свого авто, пістолет висів у руці біля правого коліна, а він витріщався на вогняну кулю на південному боці. Кров стікала йому по щоках, наче сльози. Преподобний Вільям Роуз сів, побачив монструозне світіння на горизонті й почав підозрювати, що це настав кінець світу, а в нього перед очима зірка Полин. Отець Джон Бріґгем дошкандибав до нього п’яною ходою, виляючи й спотикаючись. Ніс у нього був різко повернутий ліворуч, а рот перетворився на згусток крові. Він подумав, чи не брикнути голову преподобного Роуза, наче футбольний м’яч, але натомість допоміг йому піднятися.
Енді Клаттербак на Касл-В’ю навіть не підняв голову. Він сидів на передніх сходах будинку Поттерів, плакав і тримав у руках мертву дружину. Йому залишалося ще два роки до п’яного падіння під лід озера Касл, яке його вб’є, проте наразі він доживав останній тверезий день свого життя.
На Деллз-лейн Саллі Реткліфф перебувала в шафі у спальні, а маленька звивиста лінія з комах, ніби витанцьовуючи конґу, спускалася бічним швом її сукні. Вона почула, що трапилося з Лестером, зрозуміла, що якимсь чином у цьому винувата (або подумала, що зрозуміла, і врешті-решт те на те й вийшло), і повісилася на поясі свого махрового халата. Одна її долоня була глибоко в кишені сукні. У ній вона стискала дерев’яну скалку. Та була почорніла від віку та м’яка від гнилизни. Мокриці, що заповнювали дерево, тепер тікали в пошуках нового стабільнішого дому. Вони дісталися крайки сукні й помаршували вниз до підлоги по звислій нозі Саллі.
У повітрі свистіли цеглини, внаслідок чого будівлі на певній відстані від відправної точки ставали схожими на наслідки артилерійного обстрілу. Ті, що ближче, або скидалися на терки для сиру, або зовсім повалилися.
Ніч ревіла, наче лев, горлянку якому проштрикнув отруйний спис.
12
Сіт Томас, що був за кермом поліцейської машини, на якій наполіг Норріс Ріджвік, відчув, як задня частина автомобіля м’яко піднімається, ніби її взяв велетень. За мить автомобіль опинився посеред бурі з цеглин. Дві-три пробили багажник. Одна вдарила по даху. Ще одна приземлилася на капот, вибиваючи вихор цегляного пилу кольору старої крові, після чого скотилася з нього.
– Йомайо, Норрісе, усе місто вибухає! – пронизливо заверещав Сіт.
– Просто їдь, – промовив Норріс.
Він почувався так, наче горить. Піт великими краплями проступив на рожевому розпашілому обличчі. Він підозрював, що Туз, може, й не поранив його на смерть, а лише зачепив обидва рази, але щось тут було страшенно неправильно. Він відчував, ніби під шкіру йому проникає якась хворість, а зір постійно то розмивався, то чіткішав. Норріс шалено хапався за свідомість. Чим більше прогресувала його лихоманка, тим більше він переконувався, що потрібен Аланові, і якщо дуже пощастить, якщо він буде дуже сміливим, можливо, йому вдасться спокутати жахливі події, які він спричинив, порізавши шини Г’ю.
Попереду він побачив невелику групку людей на вулиці біля зеленого навісу «Необхідних речей». Колона вогню, що височіла над руїнами муніципалітету, освітлювала цих людей, ніби акторів на сцені. Він розгледів Аланів універсал і самого Алана, що з нього вилазив. Перед ним, спиною до автомобіля, на якому під’їжджали Норріс Ріджвік і Сітон Томас, стояв чоловік із пістолетом. Перед собою, наче щит, він тримав якусь жінку. Норріс не бачив її,
