Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні
«Не думай про це, Ерагоне, — сказала Арія. — Навряд чи Мертаг хотів тебе вбити. Та й ти не хотів його смерті. Якби це було не так, битва склалася б інакше. Принаймні в Мертага ніколи не було б можливості атакувати тебе так, як він це зробив».
Ерагон із сумнівом і вдячністю подивився на край острівця світла, де стояла Арія разом з Елвою та Сапфірою.
«Якщо він спробує розірвати тобі горло, — , додала Сапфіра, — підріж йому сухожилля на ногах, щоб бути певним, що він не зможе зробити цього ще раз».
Ерагон кивнув. Він розумів, що казали йому Арія та Сапфіра.
Поєдинок тривав. Суперники розійшлися і знову зайняли місця один навпроти одного. Галбаторікс задоволено дивився на них.
Цього разу Ерагон атакував першим.
Вони билися довго-довго. Мертаг більше не пробував завдавати смертельних ударів. Тим часом Ерагон, на своє превелике задоволення, таки зміг дотягнутись до ключиці суперника, хоч і зупинив удар іще до того, як Галбаторікс мав би зробити це за нього. Мертаг був явно збентежений. Ерагон у відповідь лише посміхнувся.
Обидва суперники діяли однаково майстерно, сильно й спритно. З другого боку, обидва вони припускалися й помилок. Невдовзі з’явилися й рани.
Першою раною був поріз, який Мертаг зробив Ерагонові на правому стегні, влучивши в щілину між краєм кольчуги та верхньою частиною поножа. Поріз був легкий, але надзвичайно болючий, і щоразу, коли Ерагон переносив вагу на праву ногу, з рани сочилася кров.
Потім уже Ерагон влучив Мертагові в зап’ясток. Він розтяв йому руку від краги до рукава туніки. І хоч м’язи залишились цілі, рана дуже боліла.
Крім того, через кров, яка сочилася в рукавицю, Мертаг принаймні двічі змушений був послаблювати хватку.
Іншим разом Ерагон поранив Мертагові праву литку, а ще за якусь мить, поки той приходив до тями після невдалої атаки, обійшов щит і з розмаху опустив Брізінгр якраз на середину його лівого поножа, залишивши на сталі добрячий зазубень.
Мертаг аж засичав від болю й відскочив назад на одній нозі. Тоді Ерагон стрімко пішов уперед, обертаючи Брізінгр і намагаючись звалити свого суперника на підлогу. Та, незважаючи на біль, Мертаг захищався дуже вдало, а потім і сам перейшов в атаку — за кілька секунд уже Ерагон ледь втримався на ногах.
Досить довго їхні щити легко витримували безугавний шквал ударів. Судячи з усього, Галбаторікс залишив у силі закляття на мечах та обладунках обох суперників. Однак через якийсь час закляття на щиті Ерагона помітно ослабли. Те саме сталося й зі щитом Мертага. Недарма після кожного удару меча від щитів почали навсібіч розлітатись тріски. Більше того, уже невдовзі Ерагонові вдалося взагалі розтрощити щит Мертага. Щоправда, особливої переваги йому це не дало, бо Мертаг тут-таки вхопив Зарок обома руками й завдав пару таких сильних ударів, що Ерагонів щит теж розколовся. Таким чином, сили суперників знов були рівні.
Каміння під ногами обох суперників поволі ставало слизьким від крові. Міцно стояти на ногах було все важче й важче. Звуки від ударів зброї відбивалися від стін велетенської зали, повертаючись назад тихою луною, неначе звуки якоїсь давним-давно забутої битви. Часом здавалося, що ці двоє лицарів опинилися сам на сам в осередді цілого всесвіту — все потопало в темряві, і лиш вони, схрестивши мечі, стояли на крихітному острівці світла під пильними поглядами Галбаторікса та Шруйкана.
Без щитів битися Ерагонові стало легше. Тепер його удари раз по раз діставали Мертага, влучаючи здебільшого в руки та ноги… Звичайно, Мертаг теж діставав тепер свого суперника значно частіше. І попри те, що обладунки захищали їх досить надійно, дрібних ран та синців ставало все більше й більше.
Бій тривав уже досить довго з перемінним успіхом. І що довше вони билися, то все ясніше Ерагон розумів, що Мертаг фехтує краще за нього. Ця перевага була ледь-ледь помітна, але вона, поза сумнівом, була. «Якщо поєдинок триватиме так і далі,— подумав Ерагон, — то кінець буде один: Мертаг забере в мене всю силу. І це може статися вже невдовзі…» З кожним кроком Вершник відчував, як кров жебонить із його рани на стегні, з кожною миттю захищатись йому ставало все важче й важче.
Двобій треба було завершувати негайно. А коли ні, то що він зможе вдіяти з Галбаторіксом? Вершник уже й тепер сумнівався, що зуміє боротися з королем як рівний з рівним. Та він повинен був спробувати. Він неодмінно повинен був хоч би спробувати…
Але чому так завзято б’ється Мертаг? Навіщо він це робить? Ерагон раптом згадав, як колись Глаедр говорив йому: «Ти повинен навчитися бачити те, на що дивишся». А потім додав: «Шлях воїна — це шлях знання»…
Ерагон глянув на Мертага, неначе бачив його вперше.
Він глянув на нього так пильно, як досі дивився хіба що на Арію під час тренувальних боїв, і так само уважно, як вдивлявся в самого себе під час тієї довгої-довгої ночі самопізнання на Вройнгарді. Він прагнув збагнути приховану мову тіла Мертага.
Ось він стоїть перед ним, стискаючи меч. Його обличчя виказує те, що Мертаг змучений і виснажений. Плечі трохи похилені — значить у глибині душі зачаїлася лють, а може, й страх. А ще жорстокість. Ясна річ, вона не нова для нього, але вперше звернена саме на Ерагона. Вершник спробував порівняти це з тим, що він знав про Мертага колишнього, з його дружбою, вірністю, з його невдоволенням владою Галбаторікса…
На все це пішло лише кілька секунд. Важке дихання, пара доволі незграбних ударів, іще одна невелика рана на лікті — і Ерагон зрозумів правду. Тепер вона здавалася такою очевидною! Так, звісно! У житті Мертага мало бути щось таке, що залежало від цього двобою. І воно важило так багато, що Мертаг неодмінно повинен був перемогти, чого б це йому не коштувало… Навіть якби для цього йому довелось убити свого брата по матері. І що б воно не було, це означало, що Мертаг ніколи не здасться. Він буде битися до останнього подиху, немовби загнаний у глухий кут звір. Це означало, що Ерагонові ніколи не вдасться перемогти його в чесному бою, а перемогти треба було, бо цей двобій і для нього важив дуже й дуже багато. Хоч, зрештою, він був для Вершника
