Відьмак. Час Погорди - Анджей Сапковський

— Бачили його, — сказала молода жіночка із кошиком, повним моркви. — Який балакучий. На магів гавкає, бо завидки його беруть, та й усе.

— Напевне, так, — погодився муляр. — У самого, гляньте, макітра, наче яйце, полисіла, а черево на коліна звисає. А чародії — вродливі, ані товстунів між ними, ані лисунів… А вже чародійки, ха — сама краса…

— Бо дияволу душу вони за красу ту продали! — крикнув низький мосьпан із шевським молотком за поясом.

— Дурню верзеш, чоботарю. Якби не добрі пані з Аретузи, ти б давно із торбою пішов! Їм дякуючи маєш що жерти!

Фабіо потягнув Цірі за рукав, вони знову занурилися у натовп, який поніс їх до центра плацу. Почули вони биття барабана й голосні крики, що закликали до тиші. Натовп вгамовуватися і не думав, але крикуну на дерев’яному підвищенні це аніскільки не заважало. Мав він міцний, тренований голос і вмів ним користуватися.

— Цим сповіщається, — загорлав, розгорнувши сувій пергаменту, — що Гуго Ансбах, за народженням половинчик, з-під права вийнятий, бо злочинним ельфам, які білками себе кличуть, у домі своєму дав нічліг і гостинну. Так само Юстін Інвар, коваль, за родом ґном, який безчесним отим наконечники для стріл кував. Сим бургграф на обох них слід оголошує і наказує їх переслідувати. Хто схопить їх, тому нагорода: п’ятдесят крон готівкою. А якщо хто дасть їм страву чи переховування, то за спільника вини їхньої стане вважатися, і ту само кару йому, як і їм, відміряно буде. А якщо на хуторі чи у селі їх упіймано буде, увесь хутір чи село дадуть плату…

— Та хто ж би, — крикнув хтось із натовпу, — половинчика переховувати б став? По їхніх фермах нехай шукають, а як знайдуть, то усіх їх, нелюдів, до ями!

— На шибеницю, а не до ями!

Глашатай заходився читати подальші розпорядження бургграфа й міської ради, але Цірі втратила інтерес. Вона саме мала намір виборсатися з натовпу, коли раптом відчула руку на сідницях. Абсолютно невипадкову, нахабну й надзвичайно вмілу.

Тиснява, здавалося, робила неможливим поворот, але Цірі навчалася у Каер Морені, як рухатися у місцях, де важко рухатися. Крутнулася, викликавши трохи метушні. Молодий жрець, який стояв біля неї із оголеною головою, усміхнувся нахабною, завченою усмішкою. Ну й що, — говорила та усмішка, — що ти зараз зробиш? Зарум’янишся чарівно, й на тому рум’янці все скінчиться, вірно ж?

Жрець, мабуть, ніколи не мав справи із ученицями Йеннефер.

— Лапи тримай при собі, ти, лиса падлюко! — крикнула Цірі, бліднучи від люті. — За власну жопу себе схопи, ти… Ти, гроб поваплений!!!

Користуючись тим фактом, що ув’язлий у натовпі жрець не міг рухатися, мала намір його копнути, але цьому перешкодив Фабіо, відтягнувши її подалі від жреця і місця пригоди. Бачачи, що вона аж труситься від злості, заспокоїв її, запропонувавши кілька посипаних меленим цукром оладків, побачивши які Цірі миттю забула про інцидент. Вони стали біля прилавка, у місці, звідки було видно ешафот із загінчиком. У загінчику, втім, не було жодного злочинця, а сам ешафот був декорований гірляндами квітів і прислужився групці вдягненим, наче папуги, мандрівних музик, які голосно бряжчали на гуслях і попискували на дудках та флейтах. Молода чорноволоса дівчина у вишитому цехінами сердачку співала й танцювала, трусячи тамбурином і весело тупотячи маленькими туфельками.

Шла магічка через греблю, вкусили її змії.

Усі гади передохли, а магічка жиє!

Згромаджений навколо ешафоту натовп реготав до знемоги й плескав у ритм. Продавчиня оладків кинула в киплячу олію чергову порцію. Фабіо облизнув пальці й потягнув Цірі за рукав.

Яток було безліч, і всюди пропонували щось смачненьке. Вони з’їли ще по тістечку із кремом, пізніше — за компанію — в’яленого вугрика, після чого підправилися чимось дуже дивним, смаженим і насадженим на патик. Пізніше затрималися біля діжок із квашеною капустою й удали, що куштують, аби купити більше. А коли об’їлися і не купили, торговка назвала їх засранцями.

Пішли собі далі. На решту грошей Фабіо купив кошик грушок-бергамоток. Цірі глянула на небо, але вирішила, що ще не полудень.

— Фабіо? А що то за намети й будки, там, під муром?

— Різні розваги. Хочеш подивитися?

— Хочу.

Перед першим наметом стояли виключно чоловіки, у піднесенні переступаючи ногами. Зсередини долинали звуки флейти.

— «Чорношкіра Лейла… — Цірі насилу прочитала кривий напис на полотнищі, — видасть у танці всі секрети свого тіла…» Дурня якась! Які там секрети…

— Ходімо далі, ходімо далі, — підігнав її Фабіо, трохи почервонівши. — О, глянь, оце щось цікаве. Тут приймає ворожка, яка віщує майбутнє. У мене є ще саме два гроші, цього вистачить…

— Шкода монет, — пирхнула Цірі. — Теж мені провіщення — за два гроша! Щоб віщувати, треба бути віщункою. Віщування — це чималий талант. Навіть серед чародійок найбільше одна зі ста має такий…

— Моїй найстаршій сестрі, — втрутився хлопець, — ворожка наворожила, що та вийде заміж — і воно так і сталося. Не кривися, Цірі. Ходімо, поворожимо собі…

— Я не хочу виходити заміж. Не хочу ворожби. Спекотно, а з того намету смердить ладаном, не піду туди. Якщо хочеш — іди сам, я почекаю. Не знаю тільки, навіщо тобі віщування? Що б ти хотів знати?

— Ну… — промовив Фабіо. — Найсильніше, це… Чи буду я подорожувати. Я хотів би подорожувати. Побачити увесь світ…

Буде, подумала раптом Цірі, відчуваючи запаморочення. Буде плавати на великих білих вітрильниках… Добереться до країн, яких ніхто раніше не бачив… Фабіо Сахс, відкривач… Його іменем назвуть півострів, краєчок континенту, який тепер ще не має назви. Маючи п’ятдесят чотири роки, дружину, сина й трьох дочок, помре він, далеко від дому й близьких… Від хвороби, яка нині ще не має назви…

— Цірі! Що із тобою?

Вона витерла обличчя рукою. Мала враження, що виринає з води, що пливе до поверхні з дна глибокого, крижано-холодного озера.

— Це нічого… — пробурмотіла, роздивляючись й опритомнюючи. — Щось у мене в голові запаморочилося… Це через спеку. Й через ті пахощі з намету…

— Скоріше через ту капусту, — серйозно сказав Фабіо. — Даремно ми стільки з’їли. У мене також у череві бурчить.

— Та зі мною — нічого! — Цірі зухвало задерла голову, й справді почуваючи себе краще. Думки, що пролітали їй через голову наче вихор, розвіялися і загубилися у забутті. — Ходімо, Фабіо. Ходімо далі.

— Хочеш грушку?

— Та певно що хочу.

Під муром група підлітків грала на гроші в дзиґу. Дзиґу, акуратно обмотану