Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

Він фиркає і дивиться на мене з підозрою.

— Як ти вбив Пробудженого?

— Зарубав.

— Вони можуть вбити поглядом і бути в трьох місцях одночасно, — кричить хтось. — Жодна людина не може вбити упиря! Залізо їх не бере!

— Бере, — кажу я заспокійливо. — Просто треба швидко рухатися.

Вони повертаються за столи, намагаючись не наступати на те місце, де хвилину тому лежав мій трофей.

Я дивлюся, як вони жадібно п’ють — аж пиво стікає по бороді, всотується у волосся. Зі стуком відставляють кубки і вимагають чергових дзбанів. Деякі поглядають на мене з подивом, інші — з забобонним переляком, а дехто — з відразою.

Королева досі бліда, як папір, її підборіддя тремтить, але красиво окреслені уста стискаються у виразі впертості й злості. Натомість Грисма поглядає на мене з надією. Мені так здається.

Я не вмію розрізняти їхніх емоцій. Усе через ці дивні тваринні очі. Очі ведмедів, очі корів, білок, собак. Очі зайців. Повністю заповнені блакиттю, бронзою, чорнотою або фіолетом.

Повертається молодик. Схоже, він тут важлива особа. Спадкоємець трону? Сідає біля столу і, потягнувшись за пивом, удостоює мене важким поглядом. Я йому не подобаюся. Вважає своїм суперником? Відібрав у нього першість?

Дивлюся, як стискаються його щелепи, як мимоволі роздуваються ніздрі.

Я активовую цифрал. Про всяк випадок.

Зробивши наступний ковток з буйволячого рогу, що досі трохи тхнув, Драккайнен вирішив, що це можна пити. Не «Карловацьке», але не біда. Він простягнув руку до дерев’яної тарілки і певний час водив вказівним пальцем від одного шматка м’ясця до іншого, та потім вирішив відмовитися. Схопив щось, що вирішив вважати огірком.

Бенкет тривав і ніщо не вказувало на те, що воїни збиралися спати. У декого злипалися очі, дехто дрімав над тарілками, але всі намагалися лишатися при тямі. Щойно в когось починала хилитися голова над столом, сусід, явно стурбований, будив його штурханом. Той, хто засинав, теж здавався наляканим.

Драккайнена вже залишили в спокої, тож він розважав себе спостереженнями. Шалений Крик пильно в нього вдивлявся і насуплено сидів, потягуючи пиво маленькими ковтками. Справляв враження людини, яка щось задумала. Його дружина понуро сиділа над пустою тарілкою і спідлоба дивилася на товариство за столом. На вигляд була набагато молодшою від Грисми. Оцінити було важко, але здавалося, що їй ще немає й тридцяти. Зважаючи, що заміж вона, певно, вийшла десь у чотирнадцять — легко могла бути матір’ю і того пихатого юнака з довгим волоссям, і, може, восьмирічного хлопчика, який сидів біля неї. Обидва були вбрані заможніше, ніж інші: їхні каптани були пошиті з кольорової тканини, а манжети і комір прикрашені складною вишивкою. У обох на поясі висіли металеві бляхи та оздоблені ножі. На шиї вони носили золоті амулети. Чому ж вони такі похмурі? Королева могла бути розчарована життям у цій пустці. А може, їй набридла ця таємнича загроза, перед якою всі тряслися? Може, справа в Драккайнені? Він кілька разів перехопив її довгий погляд, занадто нав’язливий, щоби бути випадковим, і впізнав це старе як світ явище. Бідна, амбітна дівчина, ув’язнена в провінції зі старим і заможнішим від неї чоловіком, і раптовий таємничий прибулець. «Втечемо разом». Мелодраматично, але можливо. Молодик, у свою чергу, ймовірно, заздрив славі, яку Подорожньому принесла лапа чудовиська. Нещасний шмаркач, він поняття не мав, що без цифралу Вуко не мав жодного шансу, так само, як і будь-хто інший. Тварюка була дуже швидка і спритна. Якщо таких звірів тут багато, то в мешканців садиби Шаленого Крика і справді проблеми.

Він розмірковував від нудьги. Робив те, від чого його застерігали.

«Ми не знаємо цієї культури», — казали вони. Застерігали від ілюзорної схожості й мислення звичними категоріями. «Ти побачиш різні речі, але не зрозумієш їхнього значення. Деякі здаватимуться тобі поганими. Ти побачиш дітей, які п’ють алкоголь, насильство в сім’ї, вбивства, інтриги, жорстокість, кровозмішення і канібалізм. Не звертай уваги. Не твоя справа. Це відбувається на іншому боці космосу. Ти маєш знайти і витягнути звідти кілька людей. Решта нехай собі йде».

Баба, що ховалася в ніші, не рухалася довгий час і, мабуть, заснула. Ні. Хтось підійшов до неї, невидимий для інших у глибокій тіні колонади, і схилився до її вуха. Драккайнен нагострив слух.

«Сонце напевно вже зайшло… морок густішає».

«Холодний туман іде?» — прошепотіла у відповідь стара.

«Поки ні».

«Ти приніс?»

«Я боюся торкатися його речей, шановна».

«Дурень! Він випив кров і нічого не помітив! Він слабкий. Повинен піти».

«Він наведе на нас Пробуджених».

«Я тобі дам, торкатися моїх речей!» — занепокоївся Драккайнен. Вбраний у чорне інформатор відійшов від баби, але не наблизився до його спорядження, а вийшов із зали.

Стара щось задумала, задумав і Грисма, королева — також, молодик зиркає так, наче я в нього козу видоїв… Що за товариство!

— Коли почалася ця «війна богів»? — запитав він у Паленого Гніву.

Той подивився на нього як на ідіота.

— Хто може знати справи богів? Для нас важливо, що Пробуджені почали виходити з урочищ. Колись давно про Пустку Тривоги розповідали різне, але там можна було пройти. Ми там полювали на оленів, обробляли землю. Ми були тими, хто не знає страху, бо вміли там жити. Знали, де є урочища і як їх оминути. Уміли ходити через багнюку і скелі. Влітку спускали човни на річку і плавали до самого моря, а потім шукали щастя в далеких країнах. Уже багато років не плаваємо. Уся наша земля стала урочищем. Якби ми сіли в човни, то,