Стрілець. Темна вежа І - Стівен Кінг
Її голос знизився майже до шепоту.
— Якщо я тобі скажу, ти кохатимешся зі мною?
— Я кохатимуся з тобою в будь-якому разі. Але я хочу знати.
Еллі зітхнула. Це був знайомий ревнивий тон, змучений, жовтий, наче шелест сторінок, які перегортають.
— У неї будинок на пагорбі позаду церкви. Просто хижка. Це там… жив справжній священик, поки не поїхав. Цього досить? Задоволений?
— Ні. Поки що ні, — сказав він і навалився на неї.
XIV
Він знав, що настав останній день перед розставанням з Еллі.
Небесне склепіння нагадувало гидку пожмакану сутану, химерно облиту зверху багрянцем зорі. Еллі ходила, немов у воду опущена: запалювала лампи, перегортала кукурудзяні оладки, що шкварчали на сковорідці. Після того як вона розповіла стрільцеві все, що йому потрібно було знати, він кохався з нею дуже пристрасно, і вона віддавалася пристрасніше, ніж будь-коли раніше, і віддавалася з відчаєм через наближення світанку, з невичерпною енергією шістнадцятирічної. Але цього ранку її обличчя було блідим — перед черговою менопаузою.
Сніданок подала мовчки. Він їв швидко, поспіхом пережовував і ковтав, запиваючи кожен шматок гарячою кавою. Еллі підійшла до дверей бару й зосереджено спозирала на ранок з мовчазними армадами хмар, що повільно пливли по небу.
— Наближається суховій.
— Мене це анітрохи не дивує.
— А тебе взагалі що-небудь дивує? — іронічно спитала вона і, повернувшись, побачила, як він бере капелюха. Нап’явши його на голову, стрілець пішов до виходу, зачепивши її, коли проходив повз.
— Іноді, — сказав він. Після того йому судилося побачити її живою лише один раз.
XV
Коли він підійшов до хатини Сильвії Пітстон, вітер зовсім ущух і весь світ наче зачаївся в очікуванні. Стрілець досить довго перебував у пустельному краї, тож знав: що довше затишшя, то страшніше лютуватиме буря, коли врешті-решт розіграється. Над усім розтікалося химерне, рівномірно розсіяне світло.
До дверей перехнябленої старезної хижі було прибите величезне дерев’яне розп’яття. Стрілець постукав і став чекати. У відповідь — ні звуку. Постукав ще раз. І знову ніякої відповіді. Трохи відійшовши назад, він одним ударом правої ноги так сильно штовхнув двері, аж відлетів маленький засув із внутрішнього боку. Двері з розгону грюкнули об стіну, подекуди обшиту дошками, і в усі боки з ляку порснули щури. У передпокої в гігантському кріслі-гойдалці з «залізного» дерева сиділа Сильвія Пітстон і спокійно дивилася на нього своїми величезними темними очима. Грозові спалахи відбивалися на її щоках мінливими напівтонами. На ній була шаль. Крісло-гойдалка тихенько порипувало.
Вони дивилися одне на одного, не відводячи поглядів, протягом довгої миті — моменту поза часом.
— Ти ніколи його не наздоженеш, — сказала вона. — Бо йдеш неправедним шляхом.
— Він був у тебе, — мовив стрілець.
— І в моєму ліжку теж. Він говорив до мене Мовою. Високою Мовою. Він…
— Він трахав тебе. У прямому й переносному значеннях цього слова.
Вона й оком не змигнула.
— Ти простуєш шляхом зла, стрільцю. Ти потопаєш у мороці. Того вечора ти теж стояв у тіні храму. Невже ти думав, що я тебе не помічу?
— Навіщо він зцілив травоїдника?
— Він янгол Господень. Так він сказав.
— Сподіваюся, він посміхався, промовляючи ці слова.
Вона, немов дика тварина, мимоволі вишкірила зуби.
— Він сказав мені, що ти з’явишся слідом за ним. І пояснив, що я маю робити. Ти Антихрист — ось що він сказав.
Стрілець заперечно похитав головою.
— Такого він не казав.
Вона ледь-ледь усміхнулася.
— Він казав, ти захочеш зі мною переспати. Це правда?
— А ти коли-небудь зустрічала чоловіка, який не хотів би з тобою переспати?
— Моя плоть коштуватиме тобі життя, стрільцю. Він запліднив мене. Це не його дитя, а великого царя. Якщо ти оволодієш мною силоміць… — Думку довершила лінива посмішка. Водночас жінка поколивала своїми величезними, колосальними стегнами, і вони розляглися під одягом, як дві бездоганні мармурові брили. Ефект був карколомний.
Він опустив руки на руків’я револьверів.
— У тобі, жінко, сидить біс, а не цар. Але не бійся. Зараз я його вижену.
Реакція була миттєвою. Вона втиснулася в спинку крісла, а на обличчі промайнув вираз зацькованої ласиці.
— Не чіпай мене! Не підходь! Ти не насмілишся торкнутися Нареченої Господа!
— Поб’ємося об заклад? — спитав стрілець і зробив крок до неї. — Як сказав картяр, виклавши на стіл жменю кубків і жезлів, гляньте, як я це роблю.
Плоть на гігантському скелеті заходила ходором. Обличчя стало подібним до карикатурної маски жаху, і вона рвучко спрямувала на нього пальці, складені знаком Ока.
— Пустеля, — мовив стрілець. — Що за пустелею?
— Ти ніколи його не наздоженеш! Ніколи! Ніколи! Ти згориш! Так він сказав!
— Я впіймаю його, — відповів стрілець. — Ми обидва це знаємо. Що за пустелею?
— Не скажу!
— Відповідай!
— Ні!
Він метнувся вперед, став навколішки і вхопив її за стегна. Її ноги стислися, як лещата. Жінка почала якось дивно, хтиво дихати.
— Тоді я вижену біса, — сказав стрілець.
— Ні…
Він із силою розвів їй ноги й дістав із кобури револьвер.
— Ні! Ні! Ні! — Дихання виривалося з неї короткими несамовитими схлипами.
— Відповідай мені.
Вона розгойдувалася у кріслі так сильно, що аж підлога здригалася. З вуст жінки злітали молитви і перекручені уривки Писання.
Він всадив дуло револьвера їй між ніг. Швидше відчував, ніж чув, як її легені з переляку втягують вітер. Жінка кулаками колошматила його по голові, ногами барабанила по підлозі. І водночас її гігантське тіло палко жадало, намагалося засмоктати в своє лоно зазіхача-звабника. Тільки синякове штормове небо мовчки спостерігало за ними ззовні.
Вона щось викрикнула — нерозбірливо й на високій ноті.
— Що?
— Гори!
— Що гори?
— Він зробить привал… з того боку… Господи Ісусе… щоб відновити силу. Мед-м-медитація, розумієш? О… я… я…
Гора плоті зненацька напружилася й подалася вперед та вгору, але він був обережний і не допустив, щоби її потаємна плоть торкнулася його.
А потім вона якось обм’якла, стала меншою й розплакалася, поклавши руки на коліна.
— Так, — сказав він, підводячись. — Демону ми догодили, еге ж?
— Забирайся звідси! Ти вбив дитя багряного царя. Але ти поплатишся. Б’юся об заклад на свій годинник. А тепер вимітайся звідси. Геть з очей!
Біля дверей він зупинився й озирнувся.
— Ніякої дитини, — кинув він коротко. — Ні янгола, ні принца, ні дідька.
— Дай мені спокій.
Так він і вчинив.
XVI
Коли він прийшов до стайні Кенерлі,
