Львів самотніх сердець - Юлія Мельникова

— Хто ти?

— Я — Сара, донька рабина Меєра з містечка Поляниці.

Люди, що забули за похорон, закрутили головами, позаяк містечко з такою назвою знаходилось дуже далеко від Кракова.

— Цієї ночі мене перенесли на своїх крилах дві сови, — додала Сара, тремтячи від жаху.

— А де ти жила раніше? — поцікавилась жінка.

— В монастирі бенедиктинок, — сказала вона.

— Вона хвора, не при собі, і марить.

— Та ж у неї гарячка!

— Ще б пак! Всеньку ніч літати на совах!

— Вона причинна, а якісь тварюки викрали її, познущались, скориставшись зі хвороби… Заждіть, ми ще їх упіймаємо!

— Страх уявити, що на її місці могла опинитись моя Рохл!

— Бідолашка, вона вся в крові, синцях, ранах…

— Несіть її в дім пекарки Хаї…

— Яка вона легка, як пушинка!

Сара прожила в пекарки Хаї кілька місяців. Рани її зажили, пригода з несподіваною появою Сари на цвинтарі почала забуватись (утім, в містечку про це пліткували довго), і вона стала допомагати місити тісто, носити воду, підтримувати вогонь у великій печі. Єврейська громада зібрала гроші, щоб купити Сарі черевики, сукню й білизну. Молочниця приносила їй молоко, кравчиня із сусіднього містечка Вижовниці обіцяла взяти дівчинку до себе ученицею, довідавшись, що Сара вміє обходитися з голками та нитками.

Про те, що їй довелось пережити, Сара воліла спершу мовчати, а потім вирішила все-таки розповісти.

Суворі звичаї монастиря, де її тримали силоміць, пережиті нещастя і неймовірний порятунок Сари так вразили мешканців містечка, що вони забажали влаштувати сердешній сиротині нормальне життя. Сара росла, обіцяючи стати дуже вродливою, і залишати таку багатообцяючу наречену без гарного нареченого було аж незручно.

В суботу рабин оголосив, що є чудовий спосіб спокутувати гріхи: дати віно сирітці Сарі. І люди почали приносити їй хто домашнє начиння, хто крам, хто гроші. Одна жінка подарувала Сарі дійну кізоньку, а торгівець лісом — колоди для побудови дому. Тепер, здавалось, її доля влаштована, після осінніх свят зроблять хупу, та й хлопчина один Сарі сподобався, Вевл, син гамарника, який чи треба, чи ні бігав до пекарки Хаї, питаючи: а Сара не вийде?

І брала Хая рогач, проганяла Вевла, кричучи, що той унадився витріщатися на сиротину, але сміялась, приказуючи: почекай, парубче, до осені!

Усе, здавалось би, ясно й не змінитись не може.

Але…

Того вечора повз містечко проїжджала карета пана Радзивіла, і наче спеціально, просто перед самими дверима старої синагоги, відлетіло колесо. Стала карета посеред дороги, й ні туди, ні сюди. Вискочив з карети у шубі бобровій пан, лихий-прелихий, кучера лає: запізнюємось, швидше лагодь! Кучер колесо прикручує, квапиться, а поруч синогога, і в її вікнах горять свічки. Дивиться пан Радзивіл у вікно й бачить: стоїть в синагозі перед скрижалями дівчина, з гарним личком, смаглява, чорнокоса, а над верхньою губою в неї родимка, і шепоче щось по-єврейськи.

Яка квіточка в цьому Сионі розцвіла, подумав пан, кращої не знайти. Підійшла — от дурненька — Сара ближче до вікна, на пишну карету подивитись, і роздивлявся її Радзивіл крізь шкло, наче повію, виставлену на торг, потрохи шаленіючи…

Закипіла шляхетська кров, спалахнув пан, заберу, думає, жидівочку, пташку солодку, одягну в шовки, обвішаю злотом.

Жодного стриму не знав Радзивіл, коли йшлося про дівчат, і розчахнув двері синагоги…

З острахом відступили євреї, дотямивши, кого потрібно сластолюбному пану, засмикались вогники свічок, зашуміли…

— Так, пся крев! — крикнув Радзивіл. — Панночку сюди, і щоб мені без скарг! Я ваш пан, ви мої жидки, хочу караю, хочу милую!

Схопив Сару за руку, наказав слузі загорнути у ведмежу попону і повіз.

Сара з хутра виривалась, задихаючись від запаху звіриної шкури, дряпалась… Та невблаганним був пан Радзивіл, не пожалів. Хіба є щось таке, чого не можна Радзивілам? Нічого. Їм можна все.

…— Ви знаєте, що на вас чекає завтра? — уїдливо спитав Шабтая Цві султанський лікар Хайяті-заде. Шабтай мовчав. Ходив із кутка в куток маленької, неосвітленої кімнати, з руками, заламаними за спиною, й напружено міркував.

— Наказано поставити перед кращими лучниками імперії, і якщо стріли не заподіють хахам-баші жодної шкоди, то султан його помилує. А якщо вони вцілять, тоді ваша розумна голова покотиться із закривавленої плахи. Хахам-баші до вподоби така перспектива?

Шабтай Цві й далі не відповідав Хайяті-заде. Цей нахабний, отруйний, просякнутий наскрізь підступом палацових інтриг, неймовірно вдатний чоловічок, пам’ятав те, що краще забути. Вихідець з давнього роду Абарванелів, чиї нащадки вмирали на кострищах в роки Реконкісти й засуджували на смерть власних дітей на службі в трибуналі