Необхідні речі - Стівен Кінг

– Туз, ти реально щось важливе маєш мені сказати чи просто познущатися подзвонив?

– Ні, не для того. Дай мені першокласну інфу, Нетті, і, можливо, я дам тобі трохи і першого, і класного. Дуже класного.

– Серйозно? – Голос Нета Коупленда одразу опинився на межі. Він звучав притишено, майже вражено. – Не найобуєш, Туз?

– Найкращий, найтоповіший порошок із тих, які ти коли-небудь пробував, мій друже Нетті Бамппо[146].

– За мене впишешся?

– Я в цьому взагалі не сумніваюся, – промовив Туз, і близько не ставлячи собі такої мети. Він видобув зі старої поцвілої трубочки ще три-чотири дивних пенні. Пальцем склав їх в одну рівну лінію. – Але зроби мені послугу.

– Кажи яку.

– Що ти знаєш про білі пенні?

На іншому кінці лінії настала пауза. Тоді Нет обережно промовив:

– Білі пенні? Може, ти маєш на увазі сталеві пенні?

– Я не знаю, що маю на увазі. Це ж ти монети колекціонуєш, а не я.

– Глянь на дати. Чи вони не з періоду між 1941-м і 1945-м.

Туз обернув монети перед собою. Одна була датована 1941 роком, чотири – 1943-м, остання – 1944-м.

– Так. Із того періоду. Що вони коштують, Нете? – Він спробував приховати завзяття в голосі, що не особливо вдалося.

– Небагато, якщо по одній, – відповів Нет, – але значно більше, ніж звичайні пенні. Може, баксів по два за штуку. Три, якщо це ПО-шки.

– Що це означає?

– Поза обігом. Одразу після карбування. А в тебе їх багато, Туз?

– Та трохи маю, – відповів Туз. – Трохи маю, мужик.

Але він був розчарований. У нього шість трубочок, триста пенні, а ті, на які він дивився, мали не дуже презентабельний вигляд. Не зовсім розбиті на гівно, але далеко не нові й блискучі. Шістсот доларів, максимум вісімсот. Великим уловом це не назвеш.

– Ну, принось їх до мене, я подивлюся, – запропонував Нет. – Я їх можу перепродати за найкращою ціною. – Він трохи завагався, після чого додав: – І принось із собою того хваленого порошку.

– Подумаю про це, – відповів Туз.

– Ей, Туз! Не клади слухавку!

– Дуже дякую, йди нахуй, Нетті, – відказав Туз і саме так і вчинив.

Він трохи посидів, роздумуючи про пенні й іржаві банки. Щось це все дуже дивно. Нікому не потрібні купони і шістсот доларів у сталевих пенні. І що з цього виходить?

«У цьому й хуйня, – подумав Туз. – Нічого з цього не виходить. Де реальні речі? Де довбані СКАРБИ?»

Він відсунувся від столу, пішов у спальню й винюхав решту порошку, який йому був дав містер Ґонт. Коли звідти вийшов, у руці тримав книжку з мапою всередині й почувався набагато радісніше. Усе сходиться. Сходиться ідеально. Тепер, коли він трохи прочистив голову, усе стало чітко на свої місця.

Кінець кінцем, на карті багато хрестиків. Він знайшов два сховки саме там, де хрестики й указували, кожен позначений великим пласким каменем. Хрестики плюс пласкі камені дорівнює заховані скарби. Справді здавалося, що Батя в літньому віці був трохи м’якшим, ніж вважають у місті, що в нього була якась проблема з тим, щоб відрізнити діаманти від пилу, але реально жирні речі – золото, готівка, може, навіть обігові цінні папери – мусять бути десь тут, під одним із пласких каменів.

Це доведено. Його дядько позакопував цінні речі, а не самі лише старі замшілі марки. На старій фермі Мастерсів він знайшов шість трубочок сталевих пенні, які коштують принаймні доларів шістсот. Небагато, так… але це вже показник.

– Воно десь там, – м’яко промовив Туз. Очі скажено блискотіли. – Воно все десь там, в одній із семи ям. Або у двох. Чи в трьох.

Він це знав.

Туз дістав коричневу паперову мапу з книжки й пройшовся пальцем від одного хрестика до іншого, загадуючись, чи одні більш підхожі, ніж інші. Палець зупинився на старому будинку Джо Кембера. Це було єдине місце, де поруч стояло два хрестики. Палець почав повільно переміщатися між ними туди й назад.

Джо Кембер загинув у трагедії, яка забрала також три інші життя. Його дружина і малий весь той час не були вдома. На відпочинку. Люди на кшталт Кемберів рідко їздять на відпочинок, але Черіті Кембер виграла трохи грошей у лотереї штату, наскільки Туз пригадував. Він намагався згадати більше, але в голові все перемішалося. Тоді в нього було багато своїх клопотів – навіть забагато.

Що місіс Кембер вчинила, коли вони з її малим повернулися з їхньої невеличкої подорожі й виявили, що Джо – першокласний шмат лайна, згідно з усім, у чому Туз петрав, – мертвий і похований? Виїхала зі штату, правда ж? А власність? Мабуть, їй хотілося якнайскоріше її збутися. У Касл-Року одне ім’я виділялося, коли питання стосувалося швидкого продажу нерухомості, і це ім’я – Реджинальд Маріон «Батя» Меррілл. Чи зустрічалася вона з ним? Звісно, він би запропонував їй якісь недоїдки ціни – такий був у нього стиль, – але якщо їй не терпілося виїхати з міста, можливо, і недоїдки згодилися б. Іншими словами, на час смерті Баті будинок Кемберів також міг належати йому.

У голові Туза ця ймовірність підсилилася до рівня впевненості вже за кілька секунд після того, як це спало йому на думку.

– Дім Кемберів, – промовив він. – Зуб даю, воно там! Я знаю, де воно все!

Тисячі доларів! Може, навіть десятки тисяч! Ісусе на коняці!

Він склав карту й закрив її в книжку. Тоді ледь не бігом подався до «шеві», яку йому позичив містер Ґонт.

Мучило його, проте, лише одне запитання: якщо Батя дійсно вмів відрізняти зерна від куколю, навіщо він узагалі ховав ті торгові купони?

Туз нетерпляче відкинув ці думки геть і виїхав на дорогу в Касл-Рок.

5

Денфорт Кітон повернувся додому на Касл-В’ю саме в той час, коли Туз вирушив у бік найбільш сільськогосподарського середовища міста. Бастер був досі прикутий до ручки «кадиллака», але настрій його тепер можна було б описати словами «люта ейфорія». Останні два роки він боровся з тінями, і тепер тіні перемагають. Дійшло до того, що він почав боятися, чи не сходить з розуму… у що, звісно, Вони б хотіли, щоб він вірив.

Дорогою з Мейн-стріт додому він побачив на В’ю кілька «супутникових тарілок». Він уже бачив їх раніше і ще тоді замислювався, чи не замішані вони якось у тому, що діється в місті. Тепер він не мав сумнівів стосовно цього. Ніякі це не «супутникові тарілки». Це мозкові винищувачі. Може, вони й не всі націлені на його будинок, але ті, що націлюються не туди, спрямовані на тих кількох інших людей, котрі, як і він, розуміють, наскільки потворна змова тут діє.

Бастер припаркувався в себе на під’їзній