Потойбiчне - Василь Семенович Стефаник

(Цю книгу можна ще й сьогодні оглянути, якщо отець архівар позволить на те. А теж треба перед тим помолитись до Святого Духа, щоб охоронив від диявольських сил).

Ні живий, ні мертвий приплентався Павло додому. Сів на своє ліжко, все ще не певний, чи це все чиста правда, чи тільки якийсь кошмарний сон. Одначе в його кишені бряжчала-калитка з талярами. Божа воля – таке щастя! Нараз почув Памфилове чалапання по стрімких сходах.

– Що ж то, паничу, ти собі гадаєш? Три дні не показуєшся, листи не написані, мікстури в лябораторії вже до нічого – зітнулися! Як ти думаєш мені за те все заплатити, батяре, десь ходиш! – кричав лютий Памфил.

– Вуйку, не іритуйтеся, прошу. Тут мій борг за рожанний олійок, а тут ще за зіпсуті мікстури. Я читав Псалтир три ночі, - спокійно відповів Павло та став збирати свої манатки. – Вже не буду вам перешкоджати.

Старий Памфил заплакав, певне, не із жалю за добрим робітником, а з люті, що хтось иньший буде мати користь з Павла. То став Павла умовляти та просити, щоб не залишав старого господаря. Павло вкінці погодився залишитися, але застеріг собі, що буде розчиняти вікна. Памфил був радий, зараз же казав поставити залізні ґрати на всіх вікнах – вже не боявся злодіїв. Якось зм'якло серце старому скупиндрі, прийняв Павла за свого, послав вчитися хімії та зробив своїм наслідником. Так Павло став ароматерем.

Ще не раз старався Павло найти ту хату-віллу, де читав Псалтир, але ніколи не найшов.

Як Михайло з духами розмовляв

(Час дії 1876-1957)

І

Михайло був третьою із черги дитиною о. Миколи й Олесі. Народився завчасу, був кволим і тихим немовлям, котре ніколи не плакало. Вставали до нього кілька разів на ніч, бо не були певні, чи ще живе. Але по кількох місяцях дитя стало рости, напрочуд здорове, завжди усміхнене, привітне.

Так то малий Михайло, або як тоді називали «Місьо», ріс собі поруч старших, а потім молодших дітей. Спокійний, зрівноважений, здібний до музики й математики, зосереджений в собі.

Одного ранку запитав у мами, чи сестричка, що маленькою померла, мала кучеряве волосся й сині очі: він бачив її на галузці квітучої яблуні в саду.

Потім знову казав батькові не їхати стрімкою лісовою дорогою, а краще окружним битим шляхом. Справді, цього самого дня несподіваний вихор звалив два величезні дуби просто почерез дорогу, куди збиравсь їхати батько.

І о. Микола, і Олеся, може, й сподівалися того, що Місько стане чи то ясновидом, чи людиною обдарованою спроможністю спілкуватися з покійниками. Колись, як ще Місьо був у повиточку, їхали вони одного зимового дня відвідати Олесиного батька. Дорога була довга, майже все лісами, що безперервною смугою покривали велику частину околиці, де стикалися три повіти: перемишлянський, рогатинський і бережанський.

Падав сніг, коні бігли шпарко, вже ось видно здалеку коршму, де треба їм відпочивати. Старий погонич Данило рішуче заявив:

– І коням і дітям треба з'їсти й напитися, а також і нам, – Данилове слово рахувалось завжди дуже важливим, вирішальним.

Коні начебто розуміли, що вже недалеко обрік і вода, побігли ще шпаркіше.

Та знічев'я із-за кущів, що на підліссі, вийшла жінка, закутана в хустку, з якимсь клуном на руках. Станула напроти коней… Коні здригнулись, зупинилися й заіржали, а тоді нараз втихли. Від раптового стриму розкрилося личко заповиненого Міся. Його очка відчинилися й глянули прямо на жінку, а личко склалося у веселу привітну усмішку.

У тій же хвилині жінка теж усміхнулася, кинула клунок, з якого висипались горіючі головні на сніг… і зникла. Зникли теж головні, лише сніг на тому місці стопився…

– Дух Святий при нас! – злебеділа Олеся.

Старий Данило зняв шапку, отець Микола широко перехрестився…

Коли спитали в коршмі про цю з'яву, почули розповідь про одурену дівчину, котра із пімсти за зраджену любов підпалила хату, де якраз відбувалось весілля віроломного полюбовника з иньшою. Усі геть згоріли, бо дівчина підкотила під двері каміння й бервена, ніхто й не міг вийти… Ця подія сталася чи не двісті років раніше, про те розказували знову й знову. Було повір'я, що треба тій дівчині так довго покутувати, поки не побачить личка маленького хлопчика з усміхненими очима.

Про тую з'яву о. Микола і Олеся почали згадувати багато пізніше, коли вже діти дещо підросли та коли знову сталась їм пригода в тих самих лісах. Тим разом, як знову їхали до Олесиного батька святкувати його іменини, несподівано спостерегли тічню вовків на узліссі. Вовки пустились впоперек, щоб відразу допастись до коней. Отець Микола станув прямо на санях та заспівав пісню «О, хто-хто, Миколая любить»… Пісня взивала помочі у святого Миколая, помічника людям від всякої напасти. З другого боку вийшов з-поміж дерев вдягнутий в кожух і кучму якийсь старший чоловік. Махнув на вовків своєю довгою палицею, вовки завернулись та й побігли геть… Ніхто, окрім Міся не зауважив того чоловіка, дивувались, що вовки нараз покинули свою погоню. Місьо мовчав аж поки не доїхали до придорожньої каплиці, присвяченої святому Миколаєві, та не зупинились на хвилинку, щоб дати коням передихнути. Місьо і його два брати зіскочили із саней, підійшли ближче до каплиці, де якийсь саморобний маляр намалював святого як звичайного старшого чоловіка в кожусі й хутряній шапці, з палицею в руках… Тоді Місьо, якому було вже яких шість літ, скрикнув:

– Тут той чоловік намальований, що махнув на вовків палицею! Я видів його під лісом.

Отець Микола зібрав ще раз усіх і знову заспівали пісню святому Миколаєві, тим разом дякуючи за вибавлення від вовків.

По тій пригоді лишилась у батьків якась певність, що Місьо виросте з окремим даром бачити більше, як всі иньші. Кожний рік, до речі, приносив ще більше потвердження такої певности.

Ось помер, чи як тоді казали – «переставився» – старий Данило. Декілька місяців потому бачив його Місьо поміж улюбленими лошицями. Не тільки бачив, ба навіть розмовляв з ним про молоденьких щойнонароджених лошаток.

Декілька разів під час всенічної відправи в церкві зустрічав Місьо померлих вже церковних братчиків, усміхався до них та перекидався кількома словами. Такі й подібні зустрічі з померлими ставали самозрозумілі. Про те вже говорилось зовсім відтверто, не роблячи з того якоїсь небувалої події…

Михайло мав вже вісімнадцятий рік, коли одного дня несподівано приїхав додому та довго умовляв батька, щоб уважав на себе, не перепрацьовувався, не простудився. Чому він так остерігав