Зброя вогню - Тарас Завітайло

розпущеним волоссям. Підбігла до багаття і, побачивши, що сталося, зомліла. Упир і водяник заметушилися коло неї. Андрій стояв мовчки, з опущеною шаблею, і дивився на дівчинку. Та важко схлипувала і притискала патлату голову перевертня до своїх грудей. Дружина корчмаря, отямившись, кинулася до дочки, але тут же відсахнулася.

— Що це? Що це таке? — запитала вона тремтячим голосом і вказала на перевертня. — Відійди від нього!.. Відійди від цієї потвори геть! — закричала вона дочці.

Дівчинка звела голову, по її щоках текли рясні сльози.

— Мамо, це ж батько! Вони вбили батька!..

Очі жінки зробилися божевільними.

— Це правда, — сказав упир, — ваш чоловік — перевертень.

Дівчинка, погойдуючись з боку в бік, схлипувала щораз голосніше.

— Він ніколи не вбивав людей! Ніколи!!!

— А сьогодні намагався вбити трьох, — й оком не змигнувши, сказав упир.

Тим часом перевертень став хрипіти все тихше й тихше. Він майже набув людської подоби, і жінка признала в ньому свого чоловіка.

— Донечко, прикрий чим-небудь мій сором і відійди… Я вмираю… — ледь чутно проказав перевертень, враз конвульсивно смикнувся, заплющив очі й змовк.

Дівчинка несамовито скрикнула і впала головою батькові на груди, зайшовшись плачем. Корчмариха підійшла й опустилася на коліна поруч з дочкою.

— Ідіть звідси, — не своїм голосом мовила вона, — і ніколи більше не повертайтеся.

Андрій встромив шаблю в землю, очищаючи її від крові, витягнув і запхав до піхов.

— Пробачте… Ходімо, — навіть не підвівши погляду, сказав він Никодимові й Мефодію.

— Нелюди! Вбивці! — голосно крикнула дівчинка.

Андрій узяв свою торбу і понуро рушив у бік степу. Упир і водяник рушили слідом — перший кульгав, другий підставляв йому своє плече.

— Андрію, — спробував заспокоїти упир козака, — ми вчинили правильно. Він убивав людей, я точно знаю…

Андрій, сповнений суперечливих почуттів, глянув на упиря і похитав головою.

— Не в цьому справа, Мефодію… — він обернувся і з жалем глянув на дружину і дочку, які в розпуці схилилися над тілом корчмаря. — Просто їм не варто було всього цього бачити…

І, постоявши ще хвильку-другу, всі троє скрилися в нічному степу.

7

Між двох зелених, порослих кучерявими дубовими гаями гір розкинулася мальовнича долина. Долиною зміїлася-сріблилася невелика річечка і тут-таки, при виході з долини, тоненькою цівкою вливалася в широкий Дніпро. Через річечку був перекинутий дерев’яний місток, по якому з лівого берега можна було дістатися на правий — до невеличкого хутірця, що весь потопав у зелені садків.

На правому березі, просто коло річки, у густому затінку яблунь і вишень стояв накритий довгий стіл, за яким сиділо не більш як півтора десятка людей, переважно жінки та діти. Це, власне, й були всі жителі цього хутірця з невибагливою назвою Дніпровий. З дорослих чоловіків на хуторі було тільки троє — дід Свирид і дід Явтух, старі й бувалі козаки, та мельник Степан.

Зазвичай дід Свирид і дід Явтух сідали по обидва кінці стола, але зараз сиділи на одному кінці і слухали історії, що їх розповідали троє гостей, прибулих на хутір вчорашнього вечора. А гостями були, як ви вже здогадуєтеся, характерник Андрій, обчикрижений наголо водяник Никодим (якого знали на хуторі як заядлого пияка, і який, як запевняв характерник Андрій, вже нібито зав’язав), а також упир Мефодій, лікар і помічник Гапки, знахарки, що жила на хуторі.

Гості сиділи саме між дідом Свиридом і дідом Явтухом. Навпроти сиділа Гапка. Вона була вродливою білявою молодицею років тридцяти п’яти, з м’якими, приємними рисами обличчя і добрими сірими очима. Погляд її завжди був якийсь стурбований, так наче вона бачить те, що не дано бачити іншим, і від того в очах її постійно світилася тиха печаль.

Праворуч від Гапки сиділа худорлява дівчинка років семи, чорнява й кароока. Усі називали її Пташкою, бо вона зовсім не розмовляла, а тільки щебетала, наслідуючи голос якого-небудь птаха. Гапка й Мефодій знайшли її торік у степу, голодну й обірвану. Швидше за все, вона якимсь дивом урятувалася від татар, що гнали ясир на Крим. Мефодій виходив дівчинку, і та любила його, як рідного батька.

Далі за столом сиділи мельник Степан, той самий, що колись пропонував водяникові бути його помічником, струнка чорнява жінка на ім’я Солоха з десятилітнім сином Тимком, восьмирічні сироти-двійнята Остап і Соломія, мати яких померла одразу по пологах, а батько з горя втопився, а також тринадцятирічний хлопчик Івась, матір якого три роки тому забрали татари, а батько козакував десь на Січі, і баба Галя — дуже огрядна й дуже весела жіночка.

Обід був бучним і веселим. Усіх дуже розвеселила розповідь Никодима про те, як він покинув пити. Один тільки мельник Степан не сміявся — сидів, роззявивши рота, і з подиву очима лупав.

— То ти, Никодиме, водяник? А я-то думаю, як це ти з колесом так хутко впорався! — сказав він, коли водяник закінчив розповідь.

Никодим гордо задер голу, як бубон, голову.

— Це я можу… То як, візьмеш мене помічником?

Степан нарешті посміхнувся.

— Помічником? Водяника? Ще питаєш! Який же мельник не хтів би водяника в помічники!

— Тю на твою лису голову, поганцю! А якщо знову зап’єш? — розсміялася баба Галя.

— Не бійтесь, не зап’ю.

— Ану, Гапко, — гучним басом мовив дід Явтух, — хлюпни нам з гостями ще по чарчині.

— Та не жалій! — підморгнув дід Свирид.

Мефодій спритно підсунув свою чарку Гапці, що потягнулася за бутлем, а Андрій, навпаки, прикрив свою рукою.

— Мені досить, спасибі. Я краще прогуляюся, здається, переїв трохи…

— То й добре, — сказав водяник і поплескав себе по гладкому череві. — Ах, як я знудьгувався за домашніми харчами!..

— Дивись не лусни, — підмахнув Никодима Мефодій, який, на відміну від водяника, що ковтав галушки, як з переляку,