Відьмак. Час Погорди - Анджей Сапковський

У кабінеті було темнувато й приємно прохолодно, у повітрі висів запах, який Цірі пам’ятала з вежі писарчука Ярре, — запах чорнил, пергаменту й куряви, що вкривала дубові меблі, гобелени й старі книжки.

— Сідайте, прошу, — банкір відсунув від столу важке крісло для Йеннефер, кинув на Цірі зацікавлений погляд. — Гммм…

— Дай якусь книжку, Мольнаре, — недбало сказала чародійка, зауваживши погляд. — Вона любить книжки. Сяде собі в кінці столу й не заважатиме. Правда, Цірі?

Цірі вирішила, що підтвердження непотрібне.

— Книжку, гм-гм, — задумався ґном, підходячи до комоду. — Що тут у нас є? О, прибутково-видаткова книжка… Ні, це ні. Мита й портові збори… Теж ні. Кредит і рамбурс? Ні. О, а це звідки взялося? Холера його знає… Але, мабуть, якраз буде. Прошу, дівчинко.

Книжка мала назву «Physiologus» і була дуже старою й дуже подертою. Цірі обережно перегорнула обкладинку й кілька сторінок. Праця та її зацікавила відразу, бо в ній ішлося про загадкових потвор та бестій і було повно гравюр. Наступних кілька хвилин вона намагалася ділити цікавість між книжкою і розмовою чародійки й ґнома.

— Маєш для мене якісь листи, Мольнаре?

— Ні, — банкір налив вина Йеннефер і собі. — Жодних нових не було. Останні — десь місяць тому — я передав, як було домовлено.

— Я їх отримала, дякую. А чи часом… ніхто тими листами не цікавився?

— Тут ні, — посміхнувся Мольнар Джанкарді. — Але цілишся ти у вірний бік, моя дорогенька. Банк Вівальді проінформував мене, що листи намагалися відслідковувати. Їхня філія у Венґерберзі також викрила спробу відслідковувати операції на твоєму приватному рахунку. Один із працівників виявився нелояльним.

Ґном замовк, глянув на чародійку з-під кущистих брів. Цірі нашорошила вуха. Йеннефер мовчала, граючись своєю обсидіановою зіркою.

— Вівальді, — продовжив банкір, понизивши голос, — не міг чи не хотів проводити слідство в цій справі. Нелояльний і податливий на підкуп клерк упав з п’яних очей у рів і втонув. Нещасливий випадок. Шкода. Надто швидко й необачно…

— Мала шкода й короткий жаль, — підібгала губи чародійка. — Я знаю, кого цікавили мої листи й рахунок, слідство у Вівальді не було сенсаційним.

— Якщо ти так вважаєш… — Джанкарді почухав бороду. — Ти їдеш на Танедд, Йеннефер? На той загальний з’їзд чародіїв?

— Авжеж.

— Щоб вирішувати долю світу?

— Не перебільшуй.

— Різні плітки ходять, — сухо сказав ґном. — І різні речі відбуваються.

— Які ж, якщо не таємниця?

— З минулого року, — сказав Джанкарді, гладячи бороду, — я спостерігаю дивні рухи в податковій політиці… Я знаю, тебе воно не цікавить…

— Кажи.

— Подвоєно розмір поголовного та гіберни, податків, які стягують безпосередньо військовою владою. Усі купці й підприємці додатково мусять платити в королівську скарбницю «десятий грош», цілком новий податок, один грош з кожного нобля обігу. Ґноми, ельфи, половинчики й гноми платять, крім того, збільшено пільгове та подимне. Якщо проводять вони торгівельну чи ремісницьку діяльність, обтяжені зверху того обов’язковою «нелюдською» донацією, у розмірі десять зі ста. Таким чином, я віддаю у скарбницю понад шістдесят відсотків прибутку. Мій банк, враховуючи усі філії, дає Чотирьом Королівствам шістсот гривень щорічно. До твого відома: це майже в три рази більше, ніж можний герцог чи граф платять кварти з чималої королівщини.

— Люди донацією на військо не обтяжені?

— Ні. Платять лише гіберну й поголовне.

— А тому, — покивала чародійка, — це ґноми й інші нелюди фінансують кампанію проти скойа’таелів, яка точиться у лісах. Я сподівалася на щось таке. Але що податки мають спільного зі з’їздом на Танедді?

— Після ваших з’їздів, — пробурмотів банкір, — завжди щось відбувається. Зрештою, цього разу сподіваюся, що буде навпаки. Розраховую на те, що з’їзд ваш приведе до того, що відбуватися перестане. Дуже був би я радий, наприклад, якби припинилися ці дивні стрибки цін.

— Кажи ясніше.

Ґном розлігся у кріслі й сплів пальці на прикритому бородою череві.

— Я працюю у моїй галузі пару-другу років, — сказав. — Достатньо довго, щоби навчитися пов’язувати деякі рухи цін із деякими фактами. А останнім часом дуже зросли ціни на дорогоцінне каміння. Бо на нього є попит.

— Перетворюють готівку на дорогоцінності, щоб уникнути втрат через стрибки курсів і паритету монет?

— Це теж. Каміння має і ще одну чималу перевагу. Капшучок діамантів на кілька унцій, що поміщається у кишені, відповідає вартості якимось п’ятидесяти гривням, а така сума в монеті важить двадцять п’ять фунтів і займає чималий мішок. Із капшуком у кишені тікається значно швидше, аніж із мішком на плечі. Й обидві руки тоді вільні, що теж має значення. Однією рукою можна тримати дружину, а другою, якби була така необхідність, можна комусь ввалити.

Цірі стиха пирхнула, але Йеннефер відразу вгамувала її грізним поглядом.

— А тому, — підвела вона голову, — є такі, хто вже заздалегідь готуються до втечі. А куди, цікаво?

— Найбільше котується далека Північ. Генґфорс, Ковір, Повісс. По-перше, це по-справжньому далеко, по-друге, ці країни нейтральні й мають із Нільфгардом добрі стосунки.

— Розумію, — злостива усмішка не зникнула з губ чародійки. — Тож діаманти до кишені, дружину за руку й на Північ… Чи не зарано? Хоча, хай йому. Що ще дорожчає, Мольнаре?

— Човни.

— Що?

— Човни, — повторив ґном і вишкірив зуби. — Усі шкутники з узбережжя роблять човни, замовлені квартирмейстерами армії короля Фольтеста. Квартирмейстери добре платять і постійно роблять нові замовлення. Якщо маєш вільний капітал, Йеннефер, інвестуй у човни. Золоте дно. Робиш човник з кори й очерету, виставляєш рахунок на баркас із першосортної сосни, прибуток ділиш із квартирмейстером наполовину…

— Не жартуй, Джанкарді. Кажи, про що йдеться.

— Ті човни, — неохоче сказав банкір, дивлячись на стелю, — транспортують на південь. До Соддену й Брюґґе, до Яруги. Але з того, що я знаю, їх не застосовують для вилову риби на річці. Ховають їх у лісах над правим берегом. І кажуть, що військо годинами тренується на посадку й висадку. Поки що — на суші.

— Ага, — Йеннефер закусила губу. — Але чому комусь так спішно хочеться на північ? Яруга ж на півдні.

— Існує обґрунтоване побоювання, — буркнув ґном, дивлячись на Цірі, — що імператор Емгир вар Емрейс не буде радий звістці, що вищезгадані човни спущено на воду. Дехто вважає, що таке приводнення може Емгира розізлити, й що тоді краще опинитися подалі від нільфгардського кордону… Холера, аби до жнив протриматися. Як буде вже по жнивах, я зітхну із полегшенням. Якщо щось має статися, станеться до жнив.

— Врожай буде в коморах, — повільно сказала Йеннефер.

— Вірно. Коней важко пасти на стерні, а фортеці із повними коморами довго облягати…