Львів самотніх сердець - Юлія Мельникова
— Я заберу тебе, — казав сяючий наречений, — вір мені, Capo! Дуже швидко я пришлю за тобою моїх пташок, вони підхоплять тебе на свої м’які крила й віднесуть далеко-далеко. Потерпи трішки, дай мені відшукати в старовинних книгах це заклинання…
І приречена на чернецтво Сара вірила снам. Він існує, цей наречений, він віднесе її до одновірців, щоб ніколи більше не потрапляти на очі християнам. Скоріше б!
Сни йшли за снами. Сара чомусь бачила себе на палубі дивного корабля, на вітрилах якого були вишиті золотими нитками дванадцять колін Ізраїлевих, а веслярі кричали єврейською й виказували їй всіляку шану. То принесуть тарілочку з помаранчами, яскравими, соковитими, які Сара в дитинстві куштувала лише один раз, на празник, то подарують срібну скриньку, де сяють коштовні камені. І вона вдягає алмазні кульчики, що виблискують неземним світлом, щоби постати перед нареченим. А подарунки все несуть, і серед них Сара бачить витончені флакончики з пахощами, парчу й оксамит, згорнуті в сувої, турецькі зацукровані фрукти, фарби й натирання.
Ох, коли це все настане? — думає нещасна монастирська дівчинка Тереза — коли наречений забере мене?
Скільки б не навчали її черниці, особливо сестра Беата, що наречений у неї може бути лише один, Ісус Христос з Галилеї, Сара вперто твердить своє. Наречений прийде, неодмінно прийде. Вони стрінуться там, у заморському місті, й стануть під весільний балдахін…
Того вечора в кляшторі було тихо. Сестри поїхали до обителі по сусідству, залишивши Терезу під наглядом старших вихованок. Ті не стали суворо наглядати за Сарою й радісно побігли на кухню цупити харчі, бо дівчаток годували дуже скупо, а такого, щоби настоятелька, сестра Домініка з багатьма черницями була відсутня, ще не траплялось.
Тереза не хотіла лягати спати, але чомусь сон її зморив. Вона заплющила очі й почула голос. Напиши прощальну записку, подякуй сестрам за те, що вони піклувались про тебе, не дали вмерти в голоді й стужі, прихистили.
Я заберу тебе. Мої пташки чекають. Пора!
Тереза, сама нічого не розуміючи, схопила каламар і вивела на шматку полотна (паперу під рукою не виявилось):
Сестри, дякую вам, ви були до мене добрі й справедливі, але я не можу бути християнкою. Мій наречений чекає мене. Я від'їжджаю з ним. Сара.
Втішена, Сара підійшла до вікна. Важка решітка розчинилась, і до келії увірвався свіжий вітер. Дівчинка пролізла через вікно на дах. Там уже сиділи дві величезні сови, вони витріщали на Сару бурштинові очиська й невдоволено ухали. Сара доторкнулась до їхніх пір’ястих вушок.
— Ми готові служити тобі, наша пані, — мовили сови. — Візьмись за лапи — і полетіли.
І сови рвонули вгору, Сара ледве втрималась, міцно вчепившись руками в їх пазуристі лапи, й понесли її над чорним лісом. Світив місяць. Довга Сарина сорочка з грубого полотна зачіпала верхівки ялиць, але вона не чула холоду, сови несли її все далі й далі. Ось уже зник з виду монастир, горять вогні поодиноких сіл, залишились позаду страшні розбійницькі хащі.
Немає більше ні нудних латинських співів, ні довгих сидінь за п’яльцями, ні злих наставниць, що вимагали, аби Сара, дочка рабина Меєра, стала ревною католичкою. Все відійшло. Сара пробачила черницям колишні образи та сльози. Вони хотіли як краще, вирішила втікачка, розглядаючи неозорі поля, тому й мучили. А дівчатка якщо й кривдили мене, то не зі зла, вони ж бо також єврейки, такі самі сироти…
Політ на совах тривав недовго. Набравши швидкість, сови пролітали воєводство за воєводством. З’явились вогні Кракова. Трохи не долетівши до нього, сови почали різко знижуватись. Сара заверещала. Здавалось, вона впаде й розіб’ється на смерть. Земля наближалась.
— Шма, Ісраель, — закричала дівчинка, — тихше, совоньки, я впаду!
Але сови дуже лагідно опустили Сару на м’яку траву — і зникли.
…Отямилась Сара нескоро. До неї долинали якісь голоси, причувалось, ніби люди мовлять про неї як про мертву, та ще польською, страшенно лаються, навіть торкаються руками до грудей, щоб перевірити, чи б’ється серце. Вона не зразу змогла прокинутися від довгого, схожого на смерть, сну. Заледве, насилу переборюючи себе, Сара розплющила очі і підвелась, спираючись на тоненькі лікті. Сорочка в неї була геть порвана і відкривала смагляве напівдитяче тільце, вкрите персиковим пушком, чорне волосся сплутане в диявольські ковтуни, лице подряпане й вимащене.
Перед нею постала смутна картина. Біля білих нош, на яких лежав загорнутий в саван небіжчик, товпились люди. Вони показували на Сару пальцями, чудувались і намагались підняти її з трави.
— Звідки вона? — питали ті, хто прийшов ховати померлого столяра.
— Ми ніколи її не бачили. Дивно, — не могло дотямити жалобне товариство, «Хевра кадиша», постукуючи нетерпляче заступами. — І звідки вона така взялась?
Крізь натовп проштовхалась товста жінка. Вона кричала, вимахуючи руками, й намагалась підійти до Сари ближче.
— Відійдіть, безвстидники! Що не бачите, що хтось поглумився над дівчинкою і кинув тут. Дайте, я загорну її в свою шаль і перенесу, а то вона геть охляла, шкіра та кості, ще простудиться.
Жінка наблизилась до Сари, накрила її довгою
