Необхідні речі - Стівен Кінг

– Мабуть, потрібно про нього подбати, – вдумливо запропонував містер Ґонт, – поки він не подбав про вас. Знаю, це звучить трохи… ну… занадто… але якщо зважати на…

– Так! Так! Це саме те, що мені треба зробити!

– Думаю, в мене є підхожа для цього річ, – промовив містер Ґонт.

Він нахилився, а коли випростався, то в лівиці тримав самозарядний пістолет. Посунув його по скляній верхівці шафи.

– Повністю заряджений.

Г’ю взяв зброю. Коли міцна важкість пістолета заповнила долоню, збентеження знесло, як дим вітром. Він відчував запах мастила, ледь чутний і духмяний.

– Я… я забув удома гаманець, – сказав він.

– Ой, та не треба таким перейматися, – сказав йому містер Ґонт. – Г’ю, ми в «Необхідних речах» страхуємо речі, які продаємо. – Раптом його обличчя набуло різких рис. Губи піднялися понад зубами, очі спалахнули. – Іди за ним! – скрикнув він низьким жорстким голосом. – Іди і замочи виродка, який хоче знищити те, що належить тобі! Іди за ним, Г’ю! Захисти себе! Захисти свою власність!

Г’ю раптово посміхнувся.

– Дякую, містере Ґонт. Дуже дякую.

– Немає за що, – відповів містер Ґонт, одразу повертаючись до свого звичного голосу, але маленький срібний дзвінок уже теленькнув – то Г’ю виходив, закладаючи пістолет за обвислий пояс штанів.

Містер Ґонт підійшов до дверей і спостерігав, як Г’ю сідає за кермо старого «шеві» та здає назад. Вантажівка «Будвайзер», що саме повільно котила по Мейн-стріт, заверещала клаксоном і ухилилася від машини.

– Іди за ним, Г’ю, – тихо промовив містер Ґонт. – Дрібні струминки диму почали підніматися з його вух і волосся, грубші пасма пішли з ніздрів і білих квадратних надгробків зубів. – Дай жару всім, кому зможеш. Повеселися, здоровило.

Містер Ґонт закинув голову назад і розсміявся.

8

Джон Лапойнт поквапився до бокових дверей шерифської управи, тих, через які з муніципалітету можна вийти на стоянку. Він був збуджений. «Озброєний і небезпечний». Нечасто доводиться брати участь в арешті озброєного й небезпечного підозрюваного. Принаймні в такому сонному містечку, як Касл-Рок. Він зовсім забув про втрачений гаманець (принаймні поки що), а про Саллі Реткліфф – і поготів.

Він потягнувся до дверей саме в ту мить, коли хтось відчинив їх з іншого боку. Раптом перед Джоном постали двісті двадцять фунтів розлюченого шкільного фізрука.

– Саме той, кого я шукаю, – промовив Лестер Претт новим м’яким голосом із шовку. Він підняв руку з чорним шкіряним гаманцем. – Щось загубив, ти, паршивий зрадливий обригане, без Бога в серці й з азартними іграми в голові?

Джон і найменшого поняття не мав, що Лестер Претт тут робить або як він знайшов його гаманець. Він лише знав, що призначений виїхати на підмогу Клатові і це необхідно зробити негайно.

– Не знаю, які в тебе справи, але поговоримо пізніше, Лестере, – сказав Джон і потягнувся по свій гаманець.

Коли Лестер спочатку відвів руку назад, а тоді сильно вгатив Джона гаманцем в обличчя, той очманів і не на жарт розізлився.

– Та ні, говорити мені не треба, – промовив Лестер новим м’яким голосом із шовку. – Не хочу марнувати час.

Він кинув гаманець, ухопив Джона за плечі, підняв і швиргонув назад у шерифську управу. Заступник Лапойнт пролетів шість футів і приземлився на стіл Норріса Ріджвіка. Дупою він проїхався по ньому, проорюючи шлях крізь громади паперу й перекидаючи контейнер «ВХІДНІ/ВИХІДНІ» на підлогу. За лотком упав і сам Джон, болісно гупаючись на спину.

Шила Бріґгем вирячила очі на все це крізь вікно диспетчерської, розтуливши рота.

Джон почав підводитися. Він був приголомшений і весь трусився, не маючи жодного поняття, що відбувається.

Лестер наближався до нього бойовою ходою. Кулаки він тримав у старомодній позі Джона Л. Саллівана[136], що могло б мати комічний вигляд, але ні.

– Я проведу тобі урок, – промовив Лестер новим м’яким голосом із шовку. – Я тебе навчу, що трапляється з католицькими хлопцями, які крадуть дівчат у баптистських хлопців. Я тебе всього цього навчу, а як закінчу, то до тебе так дійде, що ти надовго запам’ятаєш.

Лестер Претт наблизився на дистанцію викладання матеріалу.

9

Біллі Таппер, може, й не був інтелектуалом, зате вмів слухати й співчувати, а саме така людина того дня й була потрібна для люті Генрі Бофорта. Генрі перехилив свій напій і розповів Біллі, що трапилось… а поки говорив, відчував, що заспокоюється. Йому спало на думку, що якби він просто дістав дробовик і пішов робити свою справу, його день закінчився б не за барною стійкою, а за ґратами камери в шерифській управі. Він дуже любить свій «т-берд», але почав розуміти, що любить не настільки, щоб за нього піти в холодну. Шини можна замінити, а подряпина збоку з часом стане менш помітною. А Г’ю Прістом нехай правосуддя займається.

Він допив віскі й підвівся.

– Ви все одно підете до нього, містере Бофорт? – з острахом запитав Біллі.

– Не марнуватиму час, – сказав Генрі, і Біллі полегшено видихнув. – Повідомлю Алана Пенґборна, нехай він розбирається. Я ж за це й плачу податки, правда, Біллі?

– Та напевно. – Біллі визирнув із вікна і ще трішки повеселів. Стара проіржавіла машина, що колись була білою, але тепер вицвіла до безбарвності – назвімо її «сірим ґрунтової дороги», – піднімалася пагорбом у бік «Захмеленого тигра», розносячи позаду грубий блакитний дим вихлопів. – Гляньте! Старий Ленні! Я його вже сто років не бачив!

– Ну, ми все одно не відчиняємося до п’ятої, – сказав Генрі.

Він пройшов за стійку, щоб скористатися телефоном. Коробка з обрізаним дробовиком досі лежала на стійці. «Здається, я планував цим скористатися, – зачудувався він. – Думаю, реально був готовий. Що таке коїться з людьми, потруїлися всі, чи що?»

Поки стара машина Ленні заїжджала на стоянку, Біллі підійшов до дверей.

10

– Лестере… – почав Джон Лапойнт, і саме в цю мить кулак завбільшки ледь не з банку консервованої шинки «Дейзі», та набагато твердіший, врізався йому в центр обличчя.

Пролунав спотворений хрусткий звук – зі сплеском страшного болю зламався ніс. Джон заплющив очі, і в темряві фонтаном забили кольорові іскри світла. Він похитнувся й заблукав кімнатою, молотячи руками в повітрі, безнадійно борючись за право стояти на ногах. Кров юшила йому з носа в рот. Він врізався в дошку оголошень і скинув її зі стіни.

Лестер знову рушив за ним, зморщивши брову під колючим бобриком у навислий вираз зосередження.

У диспетчерській Шила взялася за радіо й закричала, викликаючи Алана.

11

Френк Джуетт уже був збирався покинути дім старого доброго «друга» Джорджа Т. Нельсона, коли йому