Восьме Правило Чарівника, або Гола Імперія - Террі Гудкайнд
Незважаючи на те, що ця людина іноді була вельми корисною, Верна вважала Натана занадто небезпечним. Якщо гроза приносить даючий життя дощ, разом з дощем з небес сиплються і удари блискавки, а вони можуть і нашкодити. Коли Енн і Натан об'єднують сили, слід чекати неприємностей.
Верна нагадала собі, що не все в цьому світі проти них, що не все так вже безнадійно і сумно. Армія Джегана отримала приголомшливий удар від рук Зедда і Еді, в силу чого втратила величезну кількість людей, і багато нападників постраждали від падаючих каменів і дій стихії, яка обрушилася на їхні голови завдяки магічному мистецтву старих захисників Ейдіндріла. В результаті Орден Імперії покинув місто, залишивши Вежу Чарівників недоторканою. Незважаючи на те, що соноходець тягнув до неї свої жадібні руки, вона залишилася поза межами його досяжності.
Зедд і Еді добре захищали Замок, так що з цього боку Верна поки що не чекала неприємностей. Замок Чарівників здавна був сховищем різноманітних цінностей Імперії Д'Хара, в тому числі магічної зброї та інших предметів. У недавній битві Замок вистояв, ще раз довівши, що може надати значну допомогу в боротьбі з Імперським Орденом. Верні бракувало старого чарівника, порад Зедда і його мудрості, хоча жінка ніколи вголос не зізналася б у цьому. В цьому старому вона бачила багато чудових якостей, які перейняв у нього Річард.
Верна зупинилася, коли побачила Ріккі, що йшла напереріз. Вона схопила Морд-Сіт за руку.
— У чому справа, аббатиса? — Запитала Рікка.
— Ти щось про це чула?
— Що саме я повинна була чути? — Спантеличено подивилася на неї дівчина.
Посланець зупинився на іншій стороні перехрестя. Коні риссю бігли в різні боки, один з них тяг воза з бочками води. Люди в повному озброєнні снували по місту. Всюди споруджувалися укріплення, оточені захищеними проходами, з прорізами в середині для людей, коней і возів. Все як зазвичай.
— Ні, відбувається щось незвичайне, — наполягала Верна.
— Вибач, я нічого не чула.
— Ти зайнята?
— Нічого спішного.
Верна міцніше схопила Ріккі за руку і потягнула.
— Генерал Мейферт послав за мною. Думаю, нам слід піти разом. Адже якщо він захоче побачити і тебе, не доведеться посилати когось на твої пошуки.
Рікка знизала плечима.
— Чудово, — вираз обличчя Морд-Сіт став підозрілим. — У тебе є які-небудь думки про те, що саме не так?
Верна відірвалася від спостереження за посильним, який пробирався вперед між людьми, возами, кіньми і ремонтними станціями і кинула погляд на Ріккі.
— Нічого конкретного. — Лице Верни злегка спотворилося, як відбувалося завжди, коли вона намагалася передати словами слабке відчуття неспокою. — Ти коли-небудь прокидалася і відчувала, ніби скоїлося щось нехороше, і мучилася, не в силах пояснити, чому тобі здається, що день буде поганим?
— Якщо передбачався поганий день, я намагался дивитися на нього відсторонено, як якщо б спостерігала за подіями очима іншої людини, і намагалася зрозуміти, чи не в мені чи причина цих неприємностей.
— Дуже погано, що ти необдарована, — посміхнулася Верна. — Ти могла б стати хорошою Сестрою Світла.
— Я волію бути Морд-Сіт — тією, хто здатна захистити лорда Рала.
Посильний зупинився на узбіччі дороги.
— Тут, аббатиса. Генерал Мейферт наказав привести вас в цей намет під деревами.
Верна подякувала молодому чоловікові і пішла по м'якій землі. Ріккі йшла поруч. Намет стояв на деякій віддалі від центру життя табору, в тихому місці, де офіцери зустрічалися з розвідниками, що повернулися з вилазки. Верна гарячково ламала голову, намагаючись уявити собі, які новини міг принести розвідник. Тривогу не оголошували, так що, по всій видимості, перевали все ще під контролем. Якби що-небудь трапилося, табір був би схожий на розтривожений мурашник. Але все виглядало так само тихо, як і в будь-який інший день.
Охоронець побачив підходячу Верну і увійшов в намет доповісти про її прихід. Генерал негайно вийшов з намету і поспішив їй назустріч. Його сині очі світилися рішучістю. Однак лице було мертвенно-блідим.
— Я побачила Ріккі і подумала, що повинна захопити її з собою, тому що вона також може вам знадобитися, — пояснила Верна, коли Мейферт схилив голову в короткому привітанні.
Високий світловолосий генерал кинув погляд на Ріккі.
— Так, це прекрасно. Будь ласка, заходьте.
Верна схопила його рукав.
— У чому справа? Що відбувається? Що трапилося?
Генерал знову глянув на Ріккі і перевів погляд на Верну.
— Ми отримали послання від Джегана.
— Як посланці Джегана змогли пройти в табір і ніхто їх не вбив? — Запитала Ріккі різким напруженим голосом, підійшовши впритул і вимогливо заглядаючи Мейферту в очі. — Це всупереч всім правилам, ніхто чужий не повинен пройти, незважаючи ні на які причини. Там навіть миша не проскочить. Та й нема про що розмовляти, це могла би бути пастка.
— Це був віз, запряжений єдиним конем, — Мейферт нахилив голову до Берні. — Люди подумали, що віз порожній. Згадавши ваші інструкції, вони пропустили його.
Верна була здивована, згадавши, що Енн просила її пропустити порожній віз, і вона сама відразу ж віддала таке розпорядження.
— Віз їхав з власної волі? Порожній віз сам собою управляв? — Обурено перепитала Морд-Сіт.
— Не зовсім. Люди, які його побачили, подумали, що він порожній. Кінь був схожий на ваговоза, що йде по давно знайомому шляху, і тому стражники вирішили, що кінь брів по дорозі, як його і привчили.
Генерал Мейферт
